1 Про це в моїй "Історії України", VII, с. 403.
2 "Памятники", II, с. 394.
Це підходить як не можна краще для церковно-воєнно-політичної місії цього архімандрита — вихованця Падуанського університету і потомка волинського княжого роду, як звичайно думають, висвяченого на одну з найбільш відповідальних позицій — владицтво волинське. Прізвище "Наливайків" злобно і незаслужено кинене на православних Потієм і К° в 1590-х рр., користаючи з тої нагоди, що два Наливайки одночасно стояли — один у лавах острозького наукового гуртка, а другий на чолі української своєволі, — тепер починало себе оправдувати: православні збирались орудувати руками Наливайків у ширших розмірах, а не тільки для пораховання з різними докучними сусідами та окупантами церковних маєтків і церков, як то було за правдивого Наливайка. Необережно викликали вовка з лісу оборонці казенної церкви! Тінь спаленого ватажка справді покрила Україну, відроджене козацтво, нову колонізацію Сходу — і новозаключений союз, єдиний український фронт під гаслом віри і церкви, і відновлення під крилами "Наливайків" православної ієрархії, засудженої на вимирання коронованим "пакостником" і всею його компанією, мусіло стати одним з найперших кроків сил сполучених. Коли під охороною козацтва міг сидіти в Києві який-небудь зайда-неофіт і виконувати владичі функції, незважаючи на всі протести, декрети, засуди і т. д., то ясна річ, що таким самим методом можна було відновити і місцеву ієрархію: вона могла так само сидіти в київських монастирях і сповняти єпископські функції. Для посвячення єпископа треба було тільки двох єпископів. Що трапився аж патріарх — це, розуміється, було дуже ефектна нагода; але обійтись можна було б і єпископами.
Вела справу козаччина як властива рухова сила і протекція братства. Духовенство, з одної сторони, шляхта — з другої, себто ті верстви, що давали братству фірму, сходилися в тім, складаючи перед урядом і всякими сторонніми кругами ініціативу справи на козаччину як такий елемент, якому не могла шкодити відповідальність за це; і це так-таки й мусіло бути, а не інакше, що цю справу провело військо козацьке, себто гурток національно настроєної старшини з Сагайдачним на чолі. Депутати київської шляхти на осіннім соймі 1620 р., доводячи серйозність релігійних православних постулатів, підносили, що це "козаки й багато значних людей" взяли в оборону грецьку релігію й сприсяглися між собою не відступати від неї, так що може дійти до дуже серйозних конфліктів, коли їх домагання не будуть задоволені. А протестація новопоставленої ієрархії підчеркує, що патріарх і українське духовенство згодилися на посвячення тільки під загальним натиском "гарячих духом лицарських людей", себто тих же козаків, які з усією силою взялись доводити патріархові і київському духовенству, якою би це негідною і безбожною малодушністю було, коли б вони упустили таку нагоду відновити ієрархію і піднести православну церкву з нинішнього занепаду. І в наведеному оповіданні Саковича Сагайдачний представлений як властивий ініціатор цілої справи і доповідач її на соборі православних, скликанім у цій справі до Києва ("почав раду о тім чинити, жеби пастырей православных міти"). Православний собор чи, краще може сказати, національний український конгрес, інсценізований у Києві на свято успення 1620 р., мовляв, за патріаршим закликом, для визначення кандидатів нової ієрархії, був тільки зовнішньою формальністю для моральної санкції того, що було вже обговорено й вирішено довершеним порозумінням лаврсько-братського гуртка з козацькою старшиною і найзначнішими патріотами з шляхти й міщанства і ухвалено на рахунок козаччини під фірмою нового братства 1.
1 Про весь цей епізод в VII т. "Історії", с. 432, дд., там же цитовані тексти.
Було ясно, що цей крок викличе страшенний гнів клерикальних і урядових кругів як тяжкий удар церковній політиці, котру вони систематично і послідовно, без огляду на всі протести, ухвали, закони розвивали протягом цілого чвертьстоліття. З юридичного становища це було нарушення королівського права номінації православних владик, освяченого століттями узурпації. Треба було сподіватися лютих репресій і на новоставлену ієрархію, і на привідців цього акту — тому так старанно ховались усі учасники за широкі спини запорізького лицарства. Надії були тільки на те, що польський уряд, до зарізу потребуючи козацької помочі для війни з турками (що розгоралася саме тоді), не зважиться на які-небудь різкі репресії, щоб не подражнити козаків і гурток Сагайдачного, з одної сторони, гурток Борецького — з другої, фактично вели справу так, щоб поміч козацького війська поставити в залежність від королівської санкції новопоставленої ієрархії. Ця стратегія була утруднена тим, що формальний провід Запорізьким Військом під цю пору утік з рук Сагайдачного: гетьманом вибрано Бородавку, і Сагайдачний своїми фактичними впливами міг тільки до певної міри кермувати козацькими виступами. Але під осінь 1620 р. обставини дійсно зложились для акції православних дуже щасливо, бо ліва, свавільніша частина козаччини, та, що перевела вибір Бородавки, відтягнулась від усякої помочі польському війську, занявшись морськими походами на Туреччину. Статочніша козаччина, що її провідником був Сагайдачний, готова була підтримати коронного гетьмана Жолкєвського, але за ціну уступок для задуманої ієрархічної акції. Жолкєвський не хотів капітулювати перед нею і купувати козацьку поміч такою ціною і повів своє військо на вірний погром, назустріч турецькому, що йшло з Волощини на Поділля. Сагайдачний з братчиками взялися за священня, сподіваючись, що турецька гроза кінець кінцем змусить поляків до уступок. Одночасно з тим, як Жолкєвський тікав від турецького війська на рівнинах Волощини, в жовтні 1620 p., в братстві святили митрополита і владиків 1, і уряд був так дезорієнтований у ситуації, що вислав свого посланця з королівським листом до патріарха Феофана (котрого урядові круги — як свого часу екз. Никифора — пробували удавати за самозванця, висланого султаном на Україну, за шпига й провокатора), просячи його вплинути на козацтво, щоб воно приложилося до війни з турками; в такім же напрямі писали до нього сенатори, навіть духовні, напр., краківський біскуп.
1 Смотрицький в другім виданню "Verificatia niewinności" категорично каже, що перші священня стались перед погромом польського війська під Цецорою (7 жовтня н. с.), що треба розуміти, мабуть, так, що в Києві ця катастрофа була ще не звісна, коли відбувалися ці священня. Про їх час в "Історії Укр.", VII, с. 436, примітки.
Іменем їх і короля їх посланець, очевидно, подавав патріархові та його окруженню надію на рівні уступки в релігійній справі, і на тій підставі патріарх, фіксуючи ці обіцянки королівського посланця, перед своїм виїздом з України, 7 січня 1621 р., видав пастирського листа до козаків, закликаючи їх усією силою підтримати Річ Посполиту, бо за це король потвердить новопоставлену ієрархію. Все це не дуже справдилось. З новопоставлених ієрархів ніхто не діждався королівського потвердження, і конфлікт, що виріс між козацьким військом і польським урядом на грунті претензій за зроблені прислуги першим і безоглядні ухиляння від яких-небудь уступок за це з боку другого, кінець кінцем закінчився, п’ять років пізніше, погромом козацького війська і капітуляцією (над Куруковим озером 1625 р.). Але події 1620 — 1 рр., сміливе дерзновення братства і війська, відновлення в Києві ієрархічного центру (з тим оживлення старої державної традиції), патріарші благословення (Київ — другий Єрусалим), блискучі подвиги козацького війська під Хотином і славословія йому за врятування Польщі від турецької небезпеки, — все це утворило в Києві піднесений і самопевний настрій, якого давно вже не знала наша Україна. Він виявлявся, з одної сторони, в широких політичних планах 1624 — 5 р., з другої — вилився цілим рядом інтересних літературних творів, котрим мусимо присвятити нашу увагу. Ми, розуміється, не можемо мати певності, що маємо все, що тоді з’явилося; якраз навпаки; треба гадати, що ми маємо тільки частину цієї гарячої, з моментом зв’язаної літератури (дещо з неї відкрилося тільки в останніх роках, дещо навіть і досі не опубліковано в скільки-небудь науковій формі). Інтерес до того, що маємо, не стільки літературно-естетичний, скільки ідеологічний, тим більше що вся полеміка, рахуючи на офіціальну авдиторію, велася мовою польською. Але там, де йде мова про літературні відбиття життя і його ідеології, матеріал цей полишений не може бути ніяк. Хоч польською мовою, але писали українські пера, і ця полемічна писанина стоїть у нерозривному зв’язку з усім українським культурним, політичним і літературним рухом.