І гадкою доброю і побожною були ми побуджені до того святого діла. Насамперед ревністю слави божої. По-друге, зворушені великим жалем, що нарід наш велико страждає від переслідувачів-уніатів, і без пастирів, без хрещення, без помазання гинуло їх багато і жило непорядно. По-третє, діяла і діє то в нас любов до Христа і правої його науки. А страх нам піддавали муки пекельні, коли б ми не взяли на себе того святого діла, котрого Бог нам дав оказію. Любов і страх перед милим Богом і побожне сумління наше видобули у нас це святе діло — попереджене ласкою божою, а супроводжене поміччю Ісуса Христа.
Правда, знаходились декотрі, що відраджували того св. патріархові з огляду на ті небезпечності, що тепер перед нами відкриваються. Але люди рицарські, запалені духом його святості, сказали: "Не був би ти патріархом, не був би пастирем добрим, не був би христовим і апостольським намісником, коли б твоя святість не посвятив і не лишив народові руському митрополита і єпископів, заставши нас в переслідуванні і без пастирів. І бійся, — говорили, — аби тебе якийсь звір лютий на дорозі тої для Христа піднятої мандрівки не вбив, як того чоловіка божого, до царя Єровоама післаного.
Тим більше ми, коли б погордили таким великим даром від такого великого пастиря або побоялись скороминущої небезпеки, не втекли б від кари божої і не гідні були б імені християнського, не гідні були б на світло небесне дивитися. Самі невірні євреї й єретики сміялися б з нас і не вважали б за людей, що знають Бога, мали б за людей, про свою віру недбалих. Мабуть, самі ті пупорізки єгипетські, що, не побоявшися мандатів царя-фараона, живими зіставляли мужеську половину, повстали б із своїх гробів і прийшли б сварити і глузувати з боязкості сердець наших, ба й на суднім дні осудили б нас. Не дай, Боже, щоб задля скороминущих страхів, засудів і мандатів ми зрікалися віри і не дбали про спасіння душ наших. Страшніші спокуси і небезпеки терплять від турка греки, а таки віри своєї не відступають: мають своїх пастирів і порядки.
Що ж нам було більше робити, бачачи права, вільність і свободи наші потоптані, над сумліннями, в церквах і відправах насильства, так що годилось тільки до святоапостольської й мученичеської сили (прикладів) удатись.
Коли вважати гідними кари апостолів за те, що вони без згоди єрусалимських старшин вибрали і поставили апостолом Матвія на місці Юди, — тоді і нас 1.
1 Порівняння в своїй сміливості дерзновенно розкішне.
Коли вважати, що римляни гідно судили й карали Петра й Павла, що вони, з Єрусалима до Рима прийшовши, Христа проповідали й біскупів святили, — тоді й нас!
Але як їх (апостолів) за це винуватити не побожна річ, поготів і нас, за те, що ми зважились на таке, в що ми перед тим вірили, мали й заживали — як за монархів і князів руських і литовських, так і за королів польських, від того часу як вони почали над нами панувати.
Коли королі польські (вичисляються), теперішній король й. м. як настав на пастві, судили й карали Русь за те, що вони мали митрополитів, посвячених патріархами; коли судили й карали якого-небудь русина, що він папу римського за найвищого пастиря не признавав і унії з костьолом римським не тримав, — нехай тепер і над нами то чинять.
Але вони не тільки не карали, а радо і ласкаво дозволяли й допускали, щоб патріархам відправляти на Русі свою юрисдикцію — чого доказом пригадаємо недавню справу святого отця Єремії патріарха...
Боже милосердний і справедливий, зглянься ж на наші страждання і гніт. І як же це нас мають не побожніше й гірше, ніж євреїв-караїмів, ніж аріан, лютеран, євангеліків, вірмен, котрі, пробуваючи в Королівстві Польськім і князівствах Руських і Литовських, — ті в мечетях, божницях і школах, ці в зборах і костелах своїх відправляють свої обряди й богослуження. їх старші, священики, судії і біскупи, приїжджають з Німеччини і з царства Турецького, уряди й суди відправляють, міністрів, докторів, рабинів і проповідників наставляють і подають. Ті секти до Польщі, до Русі й Литви ввійшли, а ми, дідичі і горожани, котрих покійні королі і теперішній король нас тут застали і присягали нашій релігії ніякого утиску й насильства не чинити. Чи ж то побожно, чи то справедливо нас, дідичів, синів правовірних християн, пригнітати і такими клеветами й злими фарбами покривати? Таким добром віддають нам, що, будучи дідичами в монархії нашій, пожинають працю рук наших і веселяться! Принаймні згадали б: "Не гребуй Ідумеєм, бо він брат твій, ані Єгиптянином, бо пришельцем був єси в землі його" 1.
Подумайте, чи не ласкавіш поводяться з греками турки, хоч їх мечем здобули — їх в релігії не кривдять. А ми за пактами і присягами до Корони прилучилися, а терпимо насильства, кривди й утиски за віру, закидають нам турбації й інтриги, від котрих чисті єсмо".
1 Це також досить сміливо сказано як на тодішні обставини.
Поминаємо закінчення цієї частини, де автори виправдуються, що вони святилися без королівського дозволу, і спеціально в оборону свою, Смотрицького і Віленського братства. Натомість у цілості без усяких скорочень подаємо третю частину, найкоротшу, але ідеологічно найцікавішу, варту вважатися одною з класичних пам’яток нашого старого письменства.
"Щодо козаків, то про тих людей знаємо, що це наш рід, наші браття і правовірні християни. Про них думають, що вони простаки, не мають ані знання, ані розуму і були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушності ані бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і вчинках їх. Вони мають природжений дотеп, і богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності, і церкви між ними живуть і процвітають здавна.
Це ж бо те плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і сухопуттю. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах морем плавало й землею, приробивши до човнів колеса, Константинополь штурмувало 1. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали і по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погани, а як християни; мають пресвітерів, учаться письма, знають Бога і закон свій. Як же думати про них, що вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасіння свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Друге — це визволення невільників. Дають також побожні обітниці, що своєю добиччю наділять передусім церкви, монастирі, шпиталі та духовних. Задля спасіння душі своєї викупляють невільників. Церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І коли в місцях безлюдних пам’ятають про віру і побожність і засвідчують це, то тим більше пильнують і піклуються нею на волості, вертаючися додому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король іспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорізьке — своєю сміливістю і перемогою. Що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують ділом своїм. І що ж, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх тому розуму — воювати на землі? Хто на морі, де вони так гарцюють на своїх моноксилах, хоч вони в порівнянні против кораблів і каторг — не більше як ночви? Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоячи обозом, оружно, по кілька місяців ведуть переговори против тонких хитрощів 2.
1 До цього місця пор. вірші Саковича вище, с. 179.