24. Всею душею во смиреномудріи на светых отцов восточных догматах и писмах, и як донынЂ патріархове 4 вызнавают, а не на латинских силіогисмах, а ни на выкрутне през нЂ переверненых писмах вЂшати ся а не обучати ся им.
А к всему тому преднаписанному и в прочая сам Господь Бог помощію, а Дух пресвятый радою, а побудкою и Прикладом и взором апостол Павел и святый Афанасий, и святый Іоан Златоустый и прочіи. А статут — Євангелия светыи. А практыка и практыкова — ДЂянія апостолъская. Конституцій — всЂх соборов каноны. Таковыми поступъками и фЂкглЂ, которыи на нас выправуют и тираннія, и унЂяты устати мусят, єнож то не словы обносити, але дЂлом в правдЂ и щире выконывати. Аминь.
И певна иста, же мы, тыми поступъками и способами поступаючи и живучи, народ так мЂсцкий и сельский, яко и шляхетьский, ко себЂ постягнемо и увЂримо. Теды унЂятове, видячи, же сами зостали, отбЂгнут унЂи и ищезнут, яко не быти им. О Господи, помози нам! Пресветая Богородице, покрый и заступи нас! Святыи мученицы, преподобныи, молЂте Бога за нас, да паки воздвигнет благочестіе во родЂ нашем Російском. Аминь, аминь, аминь!"
Не знати, як були прийняті ці гадки собором взагалі і ієрархією зокрема. Серед неї були також люди такого ж напряму, як Ісайя Копинський, номінальний єпископ перемиський, автор "Алфавиту Духовного", зложеного в тім же крайньо аскетичному дусі, як святогорець Ісаакій Борискович, ігумен луцький, висвячений на луцького єпископа. Остороги "Совітування" могли на початках здаватися зайвими, подиктованими безпідставним недовір’ям, і тим ображати нову ієрархію. Але повну ідейну суголосність бачу між "Совітуванням" з його закликами до енергійних заходів до повернення шляхти, що відпала від православія, і грамотою митрополита Борецького, опублікованою ним при кінці року (дата 15 грудня) — може, справді після якогось нам ближче не звісного собору, відбутого в Києві в листопаді-грудні, для котрого писалося "Совітування". Вона адресована "княжатам, вельможним дігніторам, панам — шляхті й рицарству, і всякого свіцького й духовного заволання, по містах і селах посполитим знайдуючимся святого старожитного всходної правдиво католицької церкви визнання славного Російського народу людям", але мала, очевидно, на оці передусім шляхетські верхи суспільства. Закликала тих, які відступили в минулі тяжкі часи від православної церкви, повертатися до неї; відмежовуватися від уніатської ієрархії; робити заходи перед королем коло затвердження нової ієрархії; а тим часом навіть на віддаль звертатись до своїх новопосвячених єпархіальних єпископів, хоч би для цього приходилось відбувати періодичні подорожі до другого, руського Єрусалима, і ні в якім разі не звертатись до уніатських духовних. Ці ідеологічні та й літературні деталі вимагають для неї місця поруч "Совітування" як другого акту внутрішньої проповіді 1. Вплив стилю і ідеології Вишенського на нім помітний також. Я наведу з неї головніше:
"Намилшые во ХристЂ! ВЂдаєм добре, же не маш мЂсца и краины в держа†наяснЂйшаго господина короля и пана нашего милостивого, в землях и повЂтах православного народу Россійского, где бы шкодливоє, новозмышленное, унЂтское, подступъное и погибелное єреси незбожные апостатове, турбуючи против вЂрных невинных и зычливых подданных так наяснЂйшого короля яко и всЂх преложеных, не кусились огню до запалу подсажати! И значны суть добре скутки их от двадцати семи лЂт, яко от церкви матки своєє отступили, — за што прокляцтву вЂкуистому из помочниками и наслЂдниками их отданы. Килко штурмами кламства своего з невинным народом Руским, в огиду и ненависть до добрых панов оных прыводячи, и мордами разными тралячи, наробили! Полон свЂт и вся земля Руская жалю. Плач и крик невинных преражєт небеса. Тиснет апостата, абы єго, отступника православным будучы, отцем мЂл и як пастыря слухал, — а он, не вдячный чловЂк отца и пастыря своєго народо†Россійскому з вЂков належнаго, патріарха константинопольского, през котораго и поганское слЂпоты збыл и свЂтом тройческаго познаня освЂчен єсть, послушенства зрекл ся. И вЂру отцевскую, выродившись от неє стратил, — а єще отцем и пастырем мнЂт ся тобе 2, православный Русине, вызувшись през апостасію своего отцевского сыновства и патріархшего послушенства, a затым праве пристойне и твоєго пастырства и отцевства называти. МусЂл бысь заисте смертелне грЂшити, а за тЂм и з ним вЂчне от церкве проклятым зоставати, если бысь таковому апостатЂ в послушенство дал ся подступне ошукати!
1 Надр. у Голубєва, П. Могила, І дод., с. 262.
2 Розумій: тобі.
Чого если тя Христос уховал щасливе, дяки вельможности его (повинен) отдавати. А если бысь неопатръне, заглецЂвшись на оману свЂта, в новотнину якую и послизнул ся, готове принятє в церкви матки своєє маєш. Єдно сторожитности отцевское пилно з покутою отзывай ся! А звлаща так благословеныє оказіи, кды тя добротливый Господ Бог з высокости своєє отновленою твоєю святинею всходнею з самого благословенного мЂста Ієрусалима чудовне утЂшити рачыл. Рад будучи, вдячне став ся, абы за невдячность горшеє покусы не утерпЂли и в послЂднюю погибель не упасти. ВЂдати бовЂм потреба кождому всходнего благочестія народу Россійского чловЂку, же ласкою добротливого Бога в подступне выданои под незвыклую звЂрхность святыни, и праве в Руси знищалой, ныне єстесь обогачоной 1, одержавши в кождой епископской столицы от всходу рукоположенных епископов. На мнЂй надЂи в ласце божой и в ласце наяснЂишого короля пана нашего тратити не маєш, абы юж коли правдывая всходная, нинЂ одновленная, кгды не перестанеш з потомками своими Бога молячи господарю пану своєму докучати, в русский церкви устати мЂла святыня! На добром бовЂм фундаментЂ сіонскаго благословенства ест фундована!
Сам тылко в статку своем трвай, а уніата яко апостата и властнаго им пастора, ошуста и ядовитаго непріятеля обЂгай. А в єго похлЂбства полных словах, которые старинЂ противят ся церковнои, и слЂда стараго отцевскаго во всей своей новотной прелести не зоставивши, єсли бы хотЂл слухати єго смертелную заразу — уважай! Але если здаст ся и отлегло 2, поки оплынет гнЂв господень маючи на памяти ієрусалимскую святницу, до которое за розказом божим Всеюдское и Ізраильское царство на кождыи год набоженство отдавати приходити повинно было, — знаючи каждый о своем власном свитители до богоспасаемого мЂста Кіева, второго руского Ієрусалима, прынамней в духовных пилных, коли трафятся, потребах, минаючы унитскую безбожную яму, если мило спасеніе, абы ся не лЂнил приходити и присилати".
1 Треба: обогачоний.
2 Хоч би то здавалось і далеко.
Смотрицький в огні.
Одночасно розгорталась завзята літературна полеміка як на канонічнім, так і на політичнім грунті заходом Смотрицького у Вільні. Обставини життя здавна зв’язали його з Вільном, як ми вже знаємо, і дали йому нагоду зав’язати широкі зв’язки як у православних, так і в уніатсько-католицьких кругах. Відомий нам памфлет каже, що він закінчував свою острозьку освіту в Віленській ієзуїтській колегії, і його уніатські противники, як ми побачимо, з великою і, мабуть, небезпідставною самопевністю твердили, що він і пізніш, бувши присяжним публіцистом православного Віленського братства, підтримував живі, хоч і потайні зв’язки з уніатсько-католицькою стороною. Перейшовши до Києва, як ми рахуємо, десь у 1618 р., він не поривав зв’язку з Вільном, і, мабуть, мав якісь віленські доручення на тому успенському соборі 1620 р., де рішалися справи нових свячень. Тоді Смотрицького призначено на архієпископію вітебсько-полоцьку, а віленського архімандрита Леонтія Карповича на володимирську єпархію. Вільно ж з Новгородком, за старою традицією, рахувалося митрополичою єпархією. Але Карпович, духовний старшина віл енської православної громади, якраз захворів і вмер, не мігши прибути на посвящення. Натомість Смотрицький по своїм посвященню першим ділом заявився в Вільні і, поховавши й пом’янувши похвальним словом свого покійного духовного наставника, зайняв його місце в Братськім монастирі, вибраний на його місце архімандритом, і основувався тут, у такім знайомім і близькім йому Вільні, замість виборювати собі місце в Вітебську, у завзятого й настирного уніатського владики Кунцевича. Невважаючи на всі пережиті тяжкі часи за Потієвих нагінок, Віленське братство ще становило неабияку моральну й матеріальну базу. За останні сім літ по смерті Потія за його наступника Вельяміна Рутського, що в цій своїй католицькій ревності не визначався виїмковою безоглядною енергією свого попередника, воно, видимо, трохи відійшло і прийшло наново до сили, і поява в нім його старого братчика, присяжного літерата і апологета в новім титулі архієпископа патріаршого свячення, піднесло його самопочуття. Як я вже згадував, братчики моментально зложились, щоб справити для нього відповідний блискучий апарат, і від різдвяних свят 1620 р. Братська святодухівська церква пишалася єпископськими церемоніями, відправлюваними з усією можливою виставністю православного обряду. Між людом пішли чутки, що унії приходить кінець: Борецький з козаками прийде на Йордан чи на Великдень до Вільна, а Смотрицький з козаками ж піде здобувати свою єпархію і т, д. Рутський і Кунцевич підняли крик і благали королівської помочі, стараючись представити нову акцію в можливо небезпечнім світлі. Результатом були відомі королівські листи, що проголошували патріарха Феофана самозваним патріархом, турецьким агентом, а посвячених ним владиків його спільниками: шпіонами на користь Турції, що ставили своїм завданням викликання повстання в Польщі, щоб паралізувати її в війні з Туреччиною, яка на неї насувалась. Розпубліковання їх, одначе, було затримано, а тим часом у Вільні в перші дні березня з’явилась королівська слідча комісія і занялась розслідуванням діяльності Смотрицького й братчиків, а Рутський як єдиний законний з урядового становища духовний достойник Віленської дієцезії покликав на свій суд "Максима Герасимовича, що називає себе Смотрицьким" за беззаконне присвоєння собі титулу полоцького архієпископа і виконування єпископських функцій. Смотрицький на суд, розуміється, не ставився, був засуджений і виклятий поза очі. Але братчики підпали дуже тяжким репресіям. Без заховання приписаної правної процедури їх заарештовували, позбавляли магістратських урядів, викидали з цехів і т. д. На великодні свята цілий ряд найвизначніших шановних міщан без суду й права сидів по в’язницях, підземних ямах і т. д. Але громада трималась і твердо заявляла, що вона вважає своїми законними пастирями тільки патріарших новопоставленців, і Смотрицький, що мусів почувати себе морально відповідальним за всі біди, принесені з собою віленській громаді, взявся за свою випробувану зброю — перо апологіста-полеміста, щоб розбити фальшиві підозріння і обвинувачення, нагромаджені коло новопосвященців, особи патр. Феофана, участі в цій справі козаків і т. д. Свій твір він випустив анонімно, від імені "монахів Віленського братського монастиря", але противна сторона зараз же проголосила його автором — і він не протестував. Писав його, річ зрозуміла, по-польськи, бо призначав для противників. Дата закінчення — написана на кінці — 5 квітня (великодній четвер) показує, наскільки спішно, під безпосередніми враженнями цих подій писав він (вербної суботи було генеральне переслухання братчиків).