Отож, мовою нашої церкви, а разом із тим мовою й нашої початкової літератури, стала мова "слов’янська". Що ж це була за мова? Як я вже говорив, частина потрібних для Богослужб книжок у нас була своя, але більшість їх певне була взята з Болгарії. Цебто, треба припускати, що нашою першою літературною мовою стала мова болгарська, чи "словенська", як тоді вона звалася. Але це не була зовсім чужа нам мова, нашому народові не зрозуміла, — вже Початковий наш Літопис сильно підкреслює, що "словенеск язик і руський — один", а це сильне свідоцтво, що наша початкова церковна й літературна мова була в нас мовою зрозумілою.
Частина перекладів, що була в нас у X столітті, напевне перекладена була нашою стародавньою мовою, що звалася тоді мовою руською. Костянтин і Мефодій реально знали кілька слов’янських народів, а тому в своїх перекладах пильнували перекладати так, щоб вони були зрозумілі для всього слов’янського світу. Слов’яни, а в тому числі й ми, довгий час жили по Дунаєві*, були в близьких стосунках між собою, а це й робило слов’янську мову загально знаною, літературною всеслов’янською. Ось тому й Св. солунські брати, Костянтин та Мефодій 3, перекладаючи, безумовно мали заміри всеслов’янські, бо в IX віці слов’янські народи ще легко розуміли один одного, хоч невеликі мовні різниці між ними й були.
* У нас ще й досі в народних піснях слово "дунай" визначає річку взагалі, а то й просто воду. Те саме, наприклад, й У Слові о полку Ігореві" 1187 р.
Отже, наша початкова літературна мова, мова церковна болгарська, не була в нас мовою зовсім чужою, — її добре розуміли. Крім цього, в давнину була така звичка, що кожен описувач, переписуючи книжку, пильнував зробити її зрозумілішою, а тому самовільно змінював і чужі форми, і чужі слова на свої, цебто українізував їх, а це ще більше робило "слов’янську" мову своєю й зрозумілою. А найголовніше, читалися ці книжки по-своєму, цебто за своєю живою вимовою, наприклад, написане исцЂли, тръгъ і т. ін. читалися: ісціли, торг, а така своя вимова робила церковну мову живою й зрозумілою. Що це було так, свідчить про це й сучасний стан наших говірок, по яких ще й досі позосталося таки багато стародавніх "слов’янських" слів, напр.: метати, потяти, пудити, терем, туга, яко, ректи, й т. ін., а також і форм, наприклад, у піснях: Виорем нивку чорними орли, Вкрилося поле сизими орли, Прийшли панські слузік т. ін.; пор. іще: абих, читалам, ходивесь, древо, враг і інші*.
Ось через усе це нашу стародавню церковну й літературну мову не можна звати тільки мовою чужою болгарською, як це в нас звичайно роблять, — їх треба звати мовою староукраїнською, під впливом якої росла й наша нова літературна мова.
І зовсім правдиво пише проф. Ст. Смаль-Стоцький про цю нашу стародавню церковно-слов’янську мову:
"Церковна мова з українською вимовою на Україні в своїй поукраїнщеній формі уважалася своєю немов рідною мовою, бо мовою рідної української Церкви, її навіть називали руською, цебто українською мовою. Тому мала вона й великий вплив на склад і розвиток живої української літературної мови в її початках".**
* Див. мою працю "Слово про Ігорів похід", 1949 р., с. 63-68.
** "Україна". Київ, 1928 р., кн. 4, с. 7.
До нашого часу дійшло немало писаних пам’яток ще з XI віку, наприклад такі, як Святославові Збірники 1073 і 1076 рр. 4, Слова Григорія Богослова і т. ін., і всі вони показують, що наша українська мова вже мала свої власні питоменні ознаки як окрема мова серед інших слов’янських мов. Тільки тих питоменностей не було ще багато — було чимало спільного з іншими слов’янськими мовами, чому тоді "слов’янська" мова легко ширилася, як мова всеслов’янська, бо справді була соборним культурним чинником для всіх слов’ян.*
* Див.: І. Огієнко. Пам’ятки старослов’янської мови XXI віків. Варшава, 1929 р., с. 98-188: Огляд українських пам’яток XI віку.
І в XI ж столітті в нас були вже видатні письменники, що плекали свою літературну мову, наприклад, славний митрополит Іларіон (1051-1054), Лука Жидята (1035-1059), Феодосій Печерський († 1074 р.), Нестор Літописець (1057-1116), що написав т. зв. Початковий Літопис (до 1111 року), й т. ін. Ось зразок нашої літературної мови XI століття з літописного запису преп. Нестора: Апостол Андрей "поіде по Дніпру горі, і по приключаю Божію приде і ста под горами на березі. І заутра встав, рече к сущим с ним учеником: "Видите гори сия? Яко на сих горах восіяєть благодать Божія, імать і город велик бити, і Церкви многи імать Бог воздвигнути". І вшед на гори сия, і благослови я, і постави крест, і помолився Богу, і слізе с гори сея, ідеже послі же бисть Києв, і поіде по Дніпру горі".
Як бачимо, мова нам зовсім зрозуміла, — це наша староукраїнська мова, на той час літературна.
Треба думати, що вже з того найдавнішого часу була й окрема розвинена народна українська мова. Церква наша вже в XI віці бореться з народними піснями, а це вказівка, що вони були, а коли були, то не церковною ж мовою. Знаємо, що ці пісні співалися й на княжому дворі; сам князь Володимир говорив: "Руси веселіє пити", а пиття нерозлучне з піснями.
Князь Володимир Великий політично об’єднав увесь Схід, а тому культуру південної Руси, цебто Київської Землі, він ширив на всі свої підбиті народи. Християнство перше прийняв Київ і вже він поніс Віру Христову й на північ. Письменність появилася так само найперше в Землі Київській, і звідси помалу сунула й на північ. Церковна ієрархія осіла вперше в Переяславі недалеко Києва, а незабаром — у самому Києві, і ця ієрархія на початку була одна на весь Схід, а митрополит наш офіційно звався "Митрополит Київський і всея Руси".
Отож, через політичну спільноту Сходу в XI віці витворювалася для нього до певної міри й спільнота культурна: одна віра, одне письмо, одна література, одна церковна й літературна мова. Але зараз по смерті князя Володимира (†1015) ця спільнота розлізлася, й північ і південь на Сході пішли своїми різними дорогами не тільки політично, але й культурно. Наукові поміри черепів з XI віку вказують найвиразніше, що вже тоді південь і північ етнографічно були різними, а ця різність мала вироблятися довгі віки.
Ось через усе це не маємо наукових підстав твердити, ніби слов’янський Схід за X-XIII віки етнологічно був один. Так не було, і вже того часу існували українці, москвини й білоруси, як окремі народи, а їхні мови — як окремі мови. Очевидно, не була ця окремішність велика, якою вона стала трохи пізніш, але три мови Сходу мали виразні свої притаманні ознаки вже в віці XI-му, і тому я розповідаю тут суцільну історію української мови, як мови народу, зовсім окремого на Сході, народу Русь, якого добре знають сусіди, греки, араби, німці й інші вже в IX-X віках як народ півдня на Сході.
"Отче наш" з Київської Остромирової Євангелії 1056 р.: "....ть царствиє твоє, да будеть воля твоя, яка на небеси и на земли. ХлЂбъ нашь насущьный даждь намъ дьньсь, и остави намъ длъгы нашя, яко и мы оставляемъ длъжъникомъ нашимъ, и не въведи насъ въ напасть, нъ избави ны оть неприязни. Я..."
Зразок українського письма XI-го віку
Від часу заведення в нас християнства, цебто з X віку, разом з першими болгарськими книжками прийшов до нас і болгарський правопис. Він сильно в нас защепився, і безконкуренційно панував аж до кінця XVIII ст., а де в чому тримається ще й досі. Правопис цей не в усьому відповідав потребам нашої мови, й де в чому затемнював живу вимову, наприклад, буквами е, й, Ђ, г, s і ін., або такими чужими нам формами, як прикметники на -аго й ін. На кінці XIV віку в Болгарії відбулася нова правописна реформа, яку зробив там Тирновський Патріярх Євфимій; реформа ця незабаром докотилася й до нас, вже з початком XV віку в нас запанував цей новий Євфиміївський правопис, що продержався аж до появи граматики Мелетія Смотрицького 5 1619 року.*