* Докладніше див. про це: І. Огієнко. Фонетика церковнослов’янської мови. Варшава, 1927 р., с. 11-21. Один із учнів Патріярха Євфимія, Григорій Болгарин чи Цамвлак († 1473) був деякий час Київським Митрополитом.
Неспокійний степ на нашому півдні й південному сході весь час непокоїв українську людність. Року 1055-го появилися тут уперше половці, й небавом розпочали безустанно шарпати Українську Землю. Через це в нас завжди був певний еміграційний рух на захід, на Волинь та в Підкарпаття, бо там було спокійніше від степу. Ці рухи все відбивалися й на нашій мові, бо витворювалося соборне розуміння її й згладжувалися гострі різниці. Був також рух і на північ, у залісся, але там наша людність попадала в зовсім інші чужі мовні й звичаєві обставини й винародовлювалася.
Степові кочовики змушували українську людність кидати південь. Українська колонізація ще на початку XI віку йшла далеко на південь та на південний схід, аж до Озівського моря, де знаходилось наше Тмутороканське князівство 6, але року 1094-го його вже захопили половці. Таким чином страчені були великі південні простори, й границя Української Землі перенеслася аж під Переяслав. Людність подавалась на всі боки. Звичайно, всі ці колонізаційні рухи відбивалися й на нашій мові, згладжуючі її гострі говіркові різниці.
В XII-му столітті українська літературна мова вже сильно зросла й помітно виділилася посеред інших слов’янських мов. Появляються вже й цікаві пам’ятки, писані доброю літературною мовою, часто трохи відмінною від мови церковної, наприклад, "Поучення дітям" князя Володимира Мономаха (1053-1125), або "Хожденіє ігумена Даніїла" (десь 1093-1113), обидва переповнені живою мовою. Пишуть видатні наші письменники, такі як Клим Смолятич (1147-1154), Кирило Турівський (1130-1182) й ін., написаний був і Київський Літопис (1111-1201) 7. Клим Смолятич у своєму Посланні твердить, що в Києві є гурт учених людей, "ім же єсмь самовидець".
До нашого часу випадком тільки залишилося славне "Слово о полку Ігореві" невідомого автора, написане 1187 року. Це чисто світський твір, складений тодішньою українською літературною мовою, в якій повно живих народних ознак.*
* Див. мою працю "Слово про Ігорів похід". 1949 р., Вінніпег, 200 c.
Ось приклад мови з цієї пам’ятки: "На Немизі снопи стелють головами, на тоці живот кладуть, віють душу от тіла. Немизі кроваві брезі не бологом бяхуть посіяни, — посіяни ікостьми руських синов". Або ще приклад з Плачу Ярославни:
"Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолі, аркучи: О Дніпре-Словутицю, — ти пробил єси каменния гори сквозі Землю Половецькую, ти леліял єси на себі Святославові насади до полку Кобякова: возлелій, Господине, мою ладу ко мні, абих не слала к нему слез на море рано".
Як бачимо, зовсім зрозуміла нам мова, мова староукраїнська.
В XIII віці українська літературна мова ще більш покріпилася, як показує така пам’ятка, як Моленіе Даніїла Заточника 8 з половини XIII віку, в якому багато живого від народної мови; зріст мови бачимо і з творів письменника Серапіона († 1275 p.). Найцінніша пам’ятка цього часу — Галицько-Волинський Літопис 9 (в Іпатієвому спискові роки 12011292), уже переповнений і живими словами, і живими формами.
Але спокійний розвій української літературної мови був незабаром припинений тією страшною руїною, яку принесли в Україну татари, що вперше появилися були 1223 року й побили наших князів на р. Калці. На якийсь час вони були пропали, але року 1237-го знову появилися, і року 1240-го взяли й зруйнували Київ. Татари ураганом пройшли всією Україною, палячи й руйнуючи на своєму шляху все, що було можна. Українські князі всі були пересварені між собою, й тому не змогли протиставитися татарам. Україна сильно впала на силах, сильно впала й культурно.
Український народ розбігався по спокійніших країнах, а то й по лісах, а це вело до помішання українських говірок, що тоді вже намітилися. В старовину великої мовної різниці поміж українськими племенами ще не було, але все ж таки говори наші давно вже позначилися. Ось тому наша тодішня староукраїнська літературна мова була мовою соборною для всіх наших племен. За час же татарської неволі українські племена були в безпереривному рухові, а це провадило до стирання різких мовних їхніх ознак, і до поширення головних мовних ознак по всій Українській Землі.
Від татарського погрому людність в Україні спочатку втікала на захід та на північ, де було спокійніше. Але не треба думати, ніби того часу Україна зовсім оголилася, бо цього не було: минав перший переляк, і людність верталася на свої місця. Скажемо, великого відпливу людности на північ не могло бути, бо там так само панували татари.
Татарський погром попалив нам більшість наших стародавніх пам’яток, а тому ми маємо їх так мало, і взагалі сильно припинив нам розвій нашої культури, а з тим припинив і спокійний розвій нашої літературної мови. А все-таки мова ця росла й розвивалася, й за княжої доби X-XIII віків уже добре усталилася й набрала собі певних форм.
Земля наша за Х-XIII віки знаходилася в жвавих зносинах не тільки зо своїми сусідами, але взагалі з народами Сходу й Заходу, бо "Руська Земля", цебто Україна, як твердив митрополит Іларіон іще в половині XI віку, "відома й слишима єсть всіми коньци земли". Захід і Схід добре знали Україну, вели з нею торговельні й дипломатичні зносини. Українські княжі родини були в тісних зносинах з владущими родинами Європи. Взагалі наші зносини з Європою були тоді жвавими, а це привело до того, що до нашої мови з найдавнішого часу входили чужомовні елементи, особливо східні, головно в словах.
Наші стосунки з греками відомі з найдавнішого часу, а особливо вже з часу офіційного прийняття Християнства в 988 р. грецькі впливи на нашу мову сильно зросли. До нашої мови увійшла в досить великому числі грецька християнська термінологія, грецькі імена й дуже багато слів з словника культури. Грецький вплив на українське духовне життя взагалі був дуже сильний, у нас рано по школах навчалися грецької мови, й знання цієї мови, особливо серед осіб духовних, цебто головних творців нашої культури й літературної мови, було досить звичайне.
Заслуговує на увагу цікава риса в наших грецьких запозиченнях. Глибший дослід показує, що ми переймали слова тільки для тих розумінь, яких до того в себе не мали, напр.: Ангол, Літургія, амвон і т. ін. Але значна більшість християнських розумінь увійшли до наших старих виразів, змінивши тільки їхній зміст на християнський, наприклад: Бог, треба, жертва, молитва, храм, піст, віра й т. ін.
Грецький вплив сильно позначився ще й тим, що він приніс нам вироблену систему переймання чужих слів взагалі. З найдавнішого часу, як показують наші пам’ятки, ми не мали звички вимовляти чужі слова з ґ та з ль, але вимовляли їх по-своєму (цебто й по-грецькому): Платон, Іларіон, Лонгин, грек, Іспанія, Ірина (а не Плятон, Іляріон, Льонгін, грек, Еспанія, Ірена) й т. ін. Це так звана грецька система вимови чужих слів, і власне вона сильно защепилася в нашій мові за княжих часів, і позостається в народі панівною аж до часу теперішнього. Ця ж наша система була занесена з Києва й на північ, до князівств Новгородського, Суздальського, Московського й ін., і позостається там також аж до наших часів.
Сильні були на нашу мову й східні впливи, особливо тих кочових народів, що займали наші південні степи, напр. печенігів, половців. А вже мова татарська позоставила на нашій мові великий вплив, і то в різних ділянках її, надавши нам слів, що живі в нас ще й тепер. Татарський вплив на нашу мову не спинявся аж до кінця XVIII віку, бо вкінці татари міцно засіли на Криму й сусідували з нами.
Знання мов, і східних, і західних не було рідкістю в давнину. Літопис твердить, що батько Мономахів, Всеволод Ярославович (1078-1093), "дома сідя, ізуміяше п’ять язик". Про хлопця, що дав знати про облогу Києва за Святослава, Літопис додає, що він "бі умія печеніжьски". А вже татарську мову багато знали в нас, а це приносило й татарські мовні впливи.
Про чужі впливи на українську літературну мову вже XII віку добре свідчить нам, наприклад, "Слово о полку Ігореві" 1187 року. Так, у мові "Слова" знаходимо багато слів східних, наприклад, тюрксько-монгольські: бовван, кощей, оретома, харалужний, хоругов, япончиця; перське: тул, арабське: чага, хозарське: каган. Багато слів прийшло від греків: кметъ, кровать, оксамит, паполома, пардус, терем, шерешири; латинське: коромола; німецьке: стрикус, скандинавське: стяг; угорське: сабля. Цікаво, що жодних польських мовних впливів у "Слові" ще нема — видно, культурно Україна стояла тоді дуже високо; але згадуються "сулиці ляцькиї".*