У цьому контексті Огієнкове дослідження, не поціноване досі достойно вітчизняною наукою, не може не стояти в окремому ряду. Заслуговує воно цього передусім своєю фундаментальністю й масштабністю, логічним взаємозв’язком з іншими філологічними науками. Вагомим аргументом такому твердженню може стати бодай стислий огляд структури як самої аналізованої праці, так і її місця в усьому дванадцятитомному виданні Огієнкової "Історії церковнослов’янської мови", подібного якому досі не було й немає в усій світовій славістиці. Достатньо підкреслити, що кожен том цього дослідження має обсяг від 300 до 600 сторінок. І майже в кожному з них — десятки знімків, репродукцій стародавніх пам’яток, зразків текстів.
"Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян" за життя Огієнка побачило світ двома виданнями: 1927 року з додатком стислого викладу польською мовою і в переробленому та значно доповненому вигляді 1938 року. Перше видання вийшло як IV том "Історії церковнослов’янської мови", що, як уже зазначалося, складається з дванадцяти томів. Варто звернути увагу на їх проблематику:
Томи 1-2. Костянтин і Мефодій, їх життя і діяльність.
Том 3. Костянтин і Мефодій. Джерела.
Том 4. Повстання азбуки й літературної мови у слов’ян.
Том 5. Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ віків.
Том 6. Фонетика церковнослов’янської мови.
Том 7. Морфологія церковнослов’янської мови.
Том 8. Складня церковнослов’янської мови.
Том 9. Історія церковнослов’янської вимови і наголосу.
Том 10. Слов’янська палеографія.
Том 11. Історія перекладів (і їх виправлень) Св. Письма та Богослужбових книг на церковнослов’янську мову.
Том 12. Історія перекладів Св. Письма та Богослужбових книг на живі слов’янські мови.
Сама ж студія про виникнення азбуки й літературної мови у слов’ян ділиться на кілька частин: історія алфавіту давніх народів, історія глаголиці, історія кирилиці, оповідання ченця Хороброго про письмена слов’янські, виникнення слов’янської літературної мови. Докладно з’ясувавши історію алфавітів у давніх народів (китайського, єгипетського, фінікійського, грецького), автор зупиняється на розвиткові слов’янського письма, пояснює старослов’янську термінологію, знайомить читача з "руськими" перекладами перед Костянтином, його працею над слов’янською азбукою.
Скрупульозним науковим аналізом відрізняється, зокрема, розділ, у якому розглядається історія глаголиці. Переконливо й аргументовано аналізуються тут різні теорії про походження глаголиці, авторами яких є відомі в усьому світі мовознавці Гейтлер, Тейлор, Ягич, Бєляєв, Лескин, Вондрак, Нахтігаль, Мінс, Фортунатов, Пастернак, Пожидаєв, Кульбакін, Вайс. Авторська думка на боці тих науковців, які підтримують теорію старшинства глаголиці перед кирилицею як і гіпотезу, що Св. Кирило (Костянтин) лише упорядкував, систематизував письмові знаки, які вже існували перед ним. Найважливішим аргументом у цьому питанні автор вважає оповідання ченця Хороброго. Сама легендарна постать Хороброго не раз була предметом пильного наукового дослідження професора Огієнка (цій особі він присвятив окрему історично-літературну студію "Оповідання ченця Хороброго про письмена слов’янські", яка якимось дивом вийшла друком у Києві 1927 року, коли Огієнка там уже не було). На думку автора, цією людиною був єпископ Климент з Македонії, що жив у ІХ-Х століттях.
Свідчення ченця Хороброго про слов’янські племена забарвлені релігійною полемікою, а також містять цікаві подробиці про те, як чернець боронив письмо свого вчителя Костянтина — глаголицю — проти спроб латинського наступу на слов’янську письменність. Саме в цих свідченнях Огієнко віднаходить докази, що письмо у слов’ян, зокрема й тих, хто населяв нинішню територію України, існувало ще до Костянтина.
Синтетичний огляд слов’янської писемності, зацікавлене і неупереджене з’ясування на основі багатющого джерельного матеріалу його витоків, оригінальність авторських думок, сміливість гіпотез, популярний і ненав’язливий тон викладу вигідно вирізняє цю працю, ставить її в перший ряд світових надбань наукової як славістичної, так і українознавчої науки.
У науковому світі, не кажучи вже про пересічного читача, у нас на Батьківщині та й за рубежем менш відомий Іван Огієнко як автор і укладач багатьох словників, переважна більшість яких присвячена унормуванню української мови. Те, що зробив учений у цій царині, заслуговує не лише гідного пошанування, а й необхідності залучення цього масиву його творчості для практичного використання в наукових цілях, а також у навчальному процесі. Однак доводиться з прикрістю констатувати, що жоден із багатьох словників Огієнка ще й до сьогодні в нас не перевиданий.
Перші шість словників, що побачили світ у Києві в період 1910-1914 років, власне, якраз на момент його найінтенсивнішої діяльності як аспіранта й приват-доцента Київського університету Св. Володимира, нині можуть слугувати цінними історичними пам’ятками в контексті славістичної термінології і слововживання. Це, зокрема, "Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов", "Словарь ударений в русском языке и правила русского ударения", "Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и выражений в русской речи", "Словарь общеупотребительных иностранных слов в русском языке", "Орфографический словарь ", "Словарь военно-исторических терминов".
На початковому етапі еміграції, що проходив на етнічних українських землях, переважно в Галичині, Іван Огієнко написав і встиг видати, у Львові, ще три словники, цього разу повністю присвячені правописним і стилістичним питанням української мови: "Український правописний словник" (видання 1923 року і в переробленому та значно доповненому вигляді видання 1925 року) та "Український стилістичний словник".
Це, так би мовити, завершені й самостійні словники, що вийшли друком окремими книгами. Значну ж кількість словників, менших за обсягом, Огієнко, не маючи коштів видати їх окремо, друкував протягом багатьох років у редагованих ним власних часописах — "Рідна Мова", "Наша Культура", "Віра й Культура" (про словники, вміщені в "Рідній Мові", йтиметься окремо), а також як додатки в окремих монографічних виданнях. Для прикладу, в монографії "Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ ст.", що побачила світ у Варшаві 1929 року, вміщено короткого словника старослов’янської мови, а в монографії "Український літературний наголос" (Вінніпег, 1952) — словник літературних наголосів. До речі, Іван Огієнко був одним з перших українських учених, хто настійно підкреслював на необхідності вивчення українських наголосів і дотримання їх у літературному й народному мовленні. Короткий словник найголовніших слів, які необхідні для засвоєння на початковому етапі вивчення української мови, він включив до свого підручника "Український правопис із словничком" (Львів, 1925).
У контексті Огієнкових зусиль щодо захисту й утвердження наукової, політично незаангажованої концепції походження української літературної мови, що бере початок з IX століття, значний інтерес для нашої мовознавчої науки складає його раннє дослідження "Історичний словник української граматичної термінології" (1908). Це була початкова реалізація задуму Огієнка — зібрати докупи всі мовознавчі терміни й простежити як змінювалися вони протягом усіх історичних періодів вивчення нашими науковцями історичної граматики української мови (від граматик Зизанія, Смотрицького, Павловського, а також граматик Вагилевича, Левицького, Лозинського, Лучкая до нашого часу). Цінність словника в тому, що до нього було залучено немало слів-термінів від початків зародження української граматичної літератури, аби читачеві було видніше, яким шляхом розвивалася термінологія української мови.
У Львові з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка 1924 року вийшов Огієнків "Український стилістичний словник" (обсяг — 496 сторінок), до якого автор додав підзаголовок "Підручна книга для вивчення української літературної мови". І це не випадково, бо прагнув, аби така книга навчала справді чистої літературної мови, а заодно і спонукала б кожного більше любити і шанувати мову своїх батьків — цю "найвищу підвалину життя народу як окремої нації". Про причини, що спонукали його до створення такого словника, Огієнко писав так: "... За останній час скрізь помічається в нас надзвичайно велике бажання мати для всього народу одну спільну літературну мову. Внаслідок певних історично-політичних причин літературна мова Галичини стала, головним чином через полонізми, такою, що її зовсім не розуміє загал на Наддніпрянській Україні. Те ж помічаємо на Україні Великій: тут вноситься чимало виразів та форм російських, а це також каламутить чистоту нашої літературної мови. Отож, укладаючи цього словника, я мав на оці допомогти обом кордоном поділеним сторонам — Великій Україні і Галичині — ближче пізнати мову одна одної і тим полегшити такий помітний уже процес утворення спільної української літературної мови, одної для сходу і заходу" 1.