Вплив "Рідної Мови" на літературну мову Галичини й усієї Західної України був показний і сильний. Найперше відгукнулася молодь, і по цілій Галичині потворила "Гуртки Плекання Рідної Мови" за тим статутом, як подала його "Рідна Мова" 1936 року. Молодь у своїх журналах і писаннях явно й рішуче перейшла на нову літературну мову, а за нею пішли й старші. І трапилося небувале чудо: Галичина таки заламалася й пристала до соборної літературної мови!
Мушу тут прилюдно згадати, що "Рідній Мові" й її виданням завжди щиро допомагала Друкарня о. о. Василіян у Жовкві, і матеріяльно постійно йшла їй на руку.
Та не так склалося, як бажалося. В вересні 1939 року Варшаву взяли німці, й відразу закрили місячники "Рідна Мова" та "Наша Культура" з їхніми видавництвами, і готове до виходу 82 число "Рідної Мови" вже не появилося. Галичину зайняли совіти, і в Жовкві загинуло не тільки 82-е число "Рідної Мови", але й зложене 83-є, зі всіма цінними рукописами, а в тому й праці проф. І. Огієнка: "Безпідметове речення" та "Український наголос", для яких довгі роки збирався матеріял. В "Бібліотеці Рідної Мови" незабаром мали були появитися такі вже видрукувані праці І. Огієнка: 1. Складня української мови, том III: Речення й його будова; 2. Український літературний наголос; 3. Життя слів, етимологічно-семантичні нариси; 4. Словник мови "Кобзаря" і 5. Стилістично-синтаксичні нариси. Усі ці видрукувані праці більшовики попалили разом з цінними рукописами.
Увесь час за 1939-1944 роки ведено настирливі клопотання, щоб німецька влада дозволила видавати "Рідну Мову". І три рази влада дозволяла, але вимагала добути ще дозволу й від "Українського Видавництва". Видавництво тоді дозволяло, але вимагало писаного дозволу від німців. І наново складене вже в Варшаві 82 число "Рідної Мови" довелося розкидати. Так само чотири роки пролежала "Граматика української мови" Ів. Огієнка, але видана не була, і відроджені українські школи на Холмщині так і не мали підручника для вивчення української мови.
Надійшло літо 1944 року. Німці силою евакуювали і Холмщину, але бібліотеку й архів проф. І. Огієнка вивезти з Варшави зреклися, й там загинув науковий матеріял для видавництва "Рідної Мови" та "Нашої Культури". Загинули такі готові до друку праці Ів. Огієнка: 1. Складня української мови, т. IV-V-VI; 2. Українська літературна вимова; 3. Історія українського друкарства, томи II-VI; 4. Мова українських дум; 5. Граматика мови Тараса Шевченка; 6. Мова Метрики Литовської XIV-XVI віків; 7. Мова молдавських грамот XIV-XVII віків; 8. Історія української мови, для якої було зібрано понад півмільйона карток, виписок із найрізніших стародавніх джерел.
Сьогодні, оглядаючись на цей тяжкий тернистий шлях "Рідної Мови", спокійно можна сказати: зроблено все, що було в силі людській, щоб чесно й достойно стояти на сторожі слова. Працю докінчить наступне покоління.
XXV. ПІСЛЯМОВА
Пізно прийшла наша літературна мова до вершка свого сучасного розвою, пізно тому, що за останні двісті літ свого життя вона ніколи не знала волі, й завсіди носила на собі найтяжчі ворожі цензурні кайдани, як ні одна мова в світі. Цензурні російські удари 1720, 1847, 1863, 1876, 1881, 1882, 1894, 1914, 1933 і ін. років дошкульно били наше слово й сильно тамували його розвій. А від 1933 року пішли нові обмеження розвою нашого слова, обмеження дошкульні й разячі, обмеження змісту писань, але вже за новою "демократичною" етикою, — підступні, неписані... Обмеження лукаві й страшні, яких світ не чував і не бачив...
Але український народ — це вже дозріла нація, дозріла найбільше саме в боротьбі за свою літературну мову. Тому всі ці удари обернули українського духа в непоборну крицю. Український народ уже природно зрісся зо своєю літературною мовою, і вже ніколи від неї не відступить. П. Куліш писав 1882 р. у "Хуторній поезії":
О слово рідне, — ти стоїш на чаті
Предковікових пам’яток святині
В ясній блискучій херувимській шаті, @Як меч огненний, в нашій Україні!
За XIX і XX століття українці, як нація, вилилися в окремий закінчений тип, і тому можуть навіть частинно втрачати свою мову, — як це сталося, скажемо, з ірляндцями, — але свідомим національним типом вони позостануться навіки.*
XX віку, беручи на увагу ті неймовірні перешкоди,
* В. Б. Антонович. Три національні типи народні (українці, росіяни й поляки) // "Правда", 1888 р., грудень, Львів, а також "Руслан" 1908 р., ч. 64. В перекладі на німецьку мову: Drei nationale Volkstypen, див. "Ukrainische Nachrichen", 1915 p., ч. 58-60, Відень; M. Костомарів. Дві руські народності // "Основа", 1861 р.
Це глибоко відчув Іван Франко, і ще 17 березня 1883 р. віщував:
Розвивайся, ти, високий дубе,
Весна красна буде, —
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люде!
Розпадуться пута віковії,
Важкії кайдани, —
Непобіджена злими ворогами
Україна встане!
Встане славна мати Україна
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну річки
Одна нероздільна!
У віковічних українських змаганнях з Москвою правдиву путь і для народу, і для нашої мови вказав ще в XII ст. Великий Київський князь Ізяслав Мстиславович (1146-1154), велично й становчо сказавши князю Юрієві Володимировичу Суздальському (1090-1157): "Кланяємось тобі! Ти нам брат, але йди у свій Суздаль!"
Постання української літературної мови, мови соборної й державної — це правдиве величне чудо які цьому робила й робить російська окупаційна влада своїми цензурними скорпіонами та різними Макіявелівськими переслідуваннями. Професор слов’янознавства Харківського університету Петро Лавровський (1827-1886), українець, рішуче запевняв своїх слухачів на викладах, що "український народ не викує собі літературної мови", і що "ніколи не буде української літератури".* Помилився Лавровський, — таке чудо таки сталося: паралітик ожив і німий заговорив!
Вороги самостійности української мови зазначували розбиття її на окремі говірки, й злорадо запитували: "Де єдність цієї мови, що витворить українську літературу? Чи не розпадеться та література на ряд дрібних провінціяльних літератур на місцевих жаргонах?"**
* "Слово", 1862 р., ч. 16, Львів.
** Петербурзька Академія Наук в справі знесення заборони українського слова, Львів, 1905 р. ст. 30.
Але український творчий дух єдности був сильніший, як думалося, і сталося чудо над чудами: витворилася одна літературна соборна українська мова!
Оглядаючи ретроспективно тисячолітню путь розвою української літературної мови, сам собою пливе в мене з серця чуттєвий вірш про все пережите
ТЕРНИСТИМ ШЛЯХОМ
Творилась віки Українськая Мова
І потом, і кров’ю народу,
Як дар найсвятіший від вічного Слова
На зоряне щастя та згоду.
А ворог лукавий все клав перешкоди,
Все ставив розвоєві тами, —
Позбавив він Слово плідної свободи
І сіяв незгоду між нами.
Та вільної річки не спинять тирани,
І мчить вона чиста й весела, —
Зламала кайдани, загоїла рани,
І спала із Слова омела!
А Рідная Мова, як сонце пречиста,
Як перли ясні та коштовні,
Велично всміхнулась разками намиста,
Зійшла нам, як місяць у повні!
Віками горіли полум’яні горна,
Народ чатував при ковалі, —
Й скувалася Мова, державна й соборна,
В шоломі з крицевої сталі!
І доки бренітиме Рідная Мова
У творчім розвої та в силі,
Ростиме нам доля, трава мов шовкова,
Мов наші пісні орлокрилі!
Слово, як породіння Духа, безсмертне, й немає сили на його знищення. Почалася українська літературна мова в X столітті, відновилася в половині XVI віку творчим джерелом, полохливо вийшла на рівне за Котляревського, а далі все зростала й більшала, й за наших часів перетворилася в могутню річку, яка, немов плідна та повінь весною, прибравши на силах, родюче заливає все наше духове життя. І немає вже сили спинити цю повноводну тисячолітню річку в її радісно-творчому весняному бігові й розливі!