Були й інші, не правописні, причини спротиву нарощуванню авторитету Огієнкового часопису. Про них пізніше, на п’ятирічний ювілей виходу "Рідної Мови" напише сам редактор: "Рідна Мова" від початку свого існування збагатіла на... ворогів найрізнішої масті. Вороги ці наповзялися були конче прибити "Рідну Мову" й були організували проти неї пресовий похід. Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал, тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі... Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих самих причин".
Та набувала "Рідна Мова" з кожним новим числом не лише ворогів, а й щирих прихильників, вдячних читачів. Багатьом з них імпонувала наступальність, принципова позиція часопису в питанні збереження єдиної української мови. І таку позицію немало читачів намагалося підтримати. Ось витяги лише з трьох характерних дописів до редакції.
З Канади:
"Є тут у нас тисячі українців із Великої України, що звуть себе "русскими", з нами, галичанами, бояться приставати, а губляться в чужих російських товариствах і тим несвідомо допомагають нашим ворогам неволити Україну. На жаль, таких "малоросів" маємо тут чи не 75 відсотків... І коли то наш народ стане вільний? А як стане, тоді "Рідна Мова" матиме мільйон передплатників, а осідка її буде в Києві..." 2.
Із Закарпатської України:
"Загал говорить і пише, як хоче... Цікаво, що 90 відсотків нашої інтелігенції вважає себе "інтелігентною", не знаючи своєї літературної мови. Мовний аналфабет — не інтелігент!" 3.
1 Огієнко І. Тернистим шляхом: п’ятиліття "Рідної Мови" // Рідна Мова. 1938. Ч. 1. С. 5.
2 Давискиба М. Винародовлення українців // Там само. 1935. Ч. 8. С. 380-381.
3 Садовський Б. Деякі причини незнання мови // Там само. Ч. 2. С. 67-72.
З Польщі:
"Придушені гіркими невдачами, особливо в недавньому минулому, ми доходимо до пересвідчення, що головна причина невдач — наша роз’єднаність... Тому ідея єдності наповняє сьогодні душу кожного українця-інтелігента чи й простолюдина. А тому гасло професора Огієнка знайшло беззастережний відгук у нашій ментальності... І саме тому ми радо стаємо в ряди провідників його" 1.
1 Романченко Л. Для одного народу — один правопис // Рідна Мова. 1938. Ч. 7. С. 303.
За такої гарячої підтримки читачів редакторвидавець опускати руки не міг. Хоча й розумів, яку непросту місію взяв на свої плечі. Велася копітка, цілеспрямована організаційна робота часопису задля розширення кола читацького загалу. Одна з її форм — Гуртки плекання рідної мови, що на заклик часопису почали створюватися в містах і селах, де жили українці. За короткий час сформувалася мережа таких гуртків, з представниками яких редакція підтримувала постійний зв’язок: їм надсилалися різноманітні повідомлення, чеки для організації передплати, видання для поширення на місцях. А в одинадцятому числі за 1934 рік було надруковано проект статуту "Гуртка плекання рідної мови", який складався з таких розділів: організація роботи гуртка, перелік українознавчих тем для дискусій і виступів, мовні заповіді, рідномовні гасла, пам’ятка українському емігранту. Про роботу таких гуртків систематично вміщувалися короткі інформаційні повідомлення.
З метою розбудити широкі інтелігентські кола від мовної байдужості й залучити її до творчої співпраці задля устійнення української літературної мови, редакція вирішила видавати "Мовний порадник для редакторів, видавців і робітників пера". Адресата такого порадника було обрано не випадково. Адже саме від тих, хто редагує й випускає україномовні періодичні друковані органи, книги, значною мірою залежало те, на які правописні норми орієнтуватимуться читачі. Випуски "Мовного порадника"— це своєрідний журнал у журналі, в якому всі мовні питання подавалися в лаконічному вигляді, з конкретними прикладами. До речі, саме "Мовний порадник" запропонував усім видавцям вживати в своїх виданнях державотворче словосполучення "в Україні" замість колоніального, принизливого для всіх українців "на Україні". Така порада підкріплювалася аргументованою статтею редактора "В Україні, а не на Україні". Варто навести фрагмент з цієї статті, де автор переконливо досліджує причину багатолітнього вживання терміна "на Україні", як прагнення ворогів української державності вважати Україну не як самостійну державу, а як якесь територіальне, не самостійне ціле, як складову частину чиєїсь держави:
"За останні 50 літ ми остаточно зреклися своїх колишніх назв Русь та Малоросія, прийнявши назву Україна за назву цілої нашої етнографічної території; коли ж так, то мусимо змінити й стару граматичну форму, й уживати тільки в Україні, в Україну, а не на Україні, на Україну. В 1917-1920 роках існувала Україна як незалежна держава... Мусимо прийняти тільки вираз "в Україні", як кажемо: в Росії, в Італії і т. ін., викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення — рабську форму "на Україні" 1.
1 Огієнко І. В Україні, а не на Україні // Рідна Мова. 1938. Ч. 7. С. 67-72.
Ця стаття й сьогодні не втратила своєї актуальності. Її варто було передрукувати у тих, зокрема, виданнях, які все ще не можуть відвикнути від усталеної за триста останніх років форми, справді принизливої для нашого народу, послуговуючись все ще прийменником "на".
До речі, наприкінці випуску "Мовного порадника" вміщувалося звернення від редакції такого змісту: "Сердечно просимо всіх цей "Мовний порадник" передрукувати в своїх виданнях і вже тим допомогти ширити рідномовні гасла, а тим часом допомогти й процесу усталення нашої мови. Покладімо, нарешті, край хаосу в нашій літературній
мові".
Цікавою й результативною була акція "Духовенство й рідна мова", яку зініціювали листи читачів. В одному з них ("Рідна Мова". 1935. Ч. 4), з Галичини, йшлося про те, що в окрузі працюють із парафіянами 25 священиків, але серед них немає жодного, хто б знав українську літературну мову. Порушену читачами проблему було продовжено в десятому числі розлогою статтею Івана Огієнка "Духовенство й рідна мова". Йшлося в ній про покликання й обов’язок українського духовенства в національному пробудженні народу. Аби з цими публікаціями були ознайомлені всі українські священики Галичини, редакція прийняла рішення додрукувати 3000 відбиток цього числа і розіслати їх безкоштовно найширшому колу українських громадян. Цю акцію було проведено через гуртки плекання рідної мови.
Приклад безкоштовного поширення друкованих видань був далеко не поодиноким у практиці "Рідної Мови". В тому ж 1935 році подібна доброчинна акція проводилася для дитячих садків. Туди передавалася книжка "Рідна Мова", що друкувалася окремими подачами протягом цілого року на сторінках журналу, а потім вийшла окремим виданням. У кількох числах часопису вміщувався текст оголошення: "Просимо дитячі садки, що не мають коштів на купівлю "Рідного слова", листовно зголоситися до нашої адміністрації за безплатними примірниками". У друкарні отців василіан було видруковано на замовлення часопису яскраву, у дві фарби, настінну таблицю "Шануймо рідну мову! Десять мовних заповідей свідомого громадянина". Її також було розіслано передплатникам з проханням вивісити на людних місцях — у школах, читальнях, установах.
Як бракує сьогодні такого настінного чи настільного видання багатьом нашим нинішнім державотворцям, різного рівня посадовцям і службовцям, які або через низький рівень своєї культури, або через незнання власної історії, а скоріше через своє манкурство нехтують ще й досі державною мовою! Як важливо саме сьогодні повернутися до Огієнкових "Десяти мовних заповідей свідомого громадянина" в дитячому садку і школі, вищому навчальному закладі і в державній установі, у виробничому підрозділі і парламенті нашої держави! Цей неповторний декалог Івана Огієнка — десять його заповідей, десять принципів, якими має керуватися кожен українець, побудований за іншим неповторним декалогом — десятьма заповідями Божими. Вчитаймося, вдумаймося в ці мовні заповіді: