Важкі повинності накладала окупаційна влада на селянство України. Вже восени 1941 року німці запровадили «контингент» - примусову здачу хліба. Контингенти були надзвичайно високі. І уже взимку 1941-1942 рр. нестача збіжжя в Карпатах, на Поліссі, а весною 1942 р. також і на Передкарпатті спричинила голод.
Фашистські загарбники зберегли на Україні колгоспи, підтвердивши цим ще раз свою ідейну єдність зі сталінізмом. Колгоспні і радгоспні господарства німці перейменовують на «лігеншафти», призначають у них своїх директорів, а селян зобов'язують до примусової безкоштовної праці. Це була нова форма панщини. Часто селяни вдень працювали на «лігеншафті», а вночі на власному полі, з якого зобов'язані були здавати контингент.
Жорстокої експлуатації зазнавало робітництво. Робочий день тривав 12-14 годин. Українські пролетарі живуть жалюгідно, вимушені вимінювати у селян одяг на харчі та збіжжя, які до того ж німці по дорозі часто реквізовують.
Гітлерівцями були ліквідовані українські наукові та культурні установи, навчальні заклади. Так, наприклад, уже в перші дні окупації луцький гебітскомісар видав наказ про припинення роботи в усіх школах округи. Така ж доля спіткала і вищу освіту. «Всі школи в рейхскомісаріаті України аж до подальших вказівок закриваються» - розпоряджався в наказі від 21 січня 1942 р. гауляйтер Е. Кох. Припинили своє існування театри й клуби. Луцький театр гітлерівці перетворили на конюшню.
Становище українців, які перебували в румунській зоні окупації (Північна Буковина, Бесарабія, Одещина), було не легшим. Наслідуючи Гітлера, диктатор Румунії І. Антонеску заявив: «Мені байдуже, що ввійдемо в історію як варвари… Якщо потрібно, стріляйте із кулемета». За його настановами румунські генерали наказували підлеглим «брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо брати без усяких церемоній». І вдень, і вночі йшли в Румунію з української землі вагони з награбованим добром. Українське населення було позбавлене будь-яких прав, рідна мова заборонялася. Репресії застосовувалися до всього місцевого населення без винятку. Зазнали їх, зокрема, і видатна українська письменниця Ольга Кобилянська, її брат, викладач гімназії в Чернівцях, автор словників, Юлій.
Така політика окупантів викликає справедливий спротив українського народу. У багатьох місцях вибухають стихійні бунти протії загарбників. У травні 1942 року провідник ОУН на Костопільщині просить у Головного Проводу дозволу організувати партизанський загін, який би охороняв місцеве населення від німецьких насильств та грабунків. На денний порядок ставиться питання про необхідність створення українських збройних сил. Однак формування національної армії ускладнюється з різних об'єктивних причин. Україна потрапила під німецьку окупацію зовсім в іншій історичній ситуації, ніж Польща, Франція, Югославія. Ці країни мали до війни власні збройні сили, які хоч і не вистояли у відкритих боях, все ж могли переходити до партизанської війни з ворогом. Україна не мала своєї армії, а головне, не було досвідчених офіцерських кадрів. Крім того, у своїй антинімецькій боротьбі український народ навіть не міг сподіватись на мінімальну допомогу ззовні. Відомо, що збройна боротьба проти німецьких окупантів в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу Англії, США, СРСР. Звідтіля шляхом парашутних десантів та через інші канали партизани поневолених країн одержували зброю, амуніцію, ліки і, щонайважливіше, добре вишколений командний персонал. Українські повстанські частини повинні були завжди покладатися лише на власні сили.
Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 року відхилено постанову про негайний перехід до загального збройного опору, але визначаються як найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи.
Для здійснення цих завдань Військова Референтура Проводу ОУН створює Крайовий Військовий Штаб. Незабаром організовується сітка військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східної та південно-східної України. Всі члени ОУН були зобов'язані пройти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів «Тигри», що діяла в Долинському повіті Станіславської області. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН - Української Національної Самооборони. УНС - це ще не Повстанська армія. Але вона означала етап переходу до відкритої збройної боротьби.