силля проти обложених, а поляки, писав він, з цього приводу повинні також подвоїти свою відвагу й підготуватися до відбиття козаків ще з більшою силою.
Більшість обложених не могла повірити цьому листу, кажучи, що це нові хитрощі їхніх гетьманів; проте невдовзі виявилося, що лист був вірним і правдивим: король, перемігши всі перешкоди, які затримували його готування та просування, вже наблизився до Зборова, щоб визволити обложені загони. Щоправда, розумніші бачили, що його військо було замале не тільки для того, щоб атакувати цю жахливу безліч ворогів, з якими він мав зустрітися, але навіть для того, щоб витримати найменший натиск, бо воно загалом налічувало п’ятнадцять тисяч найманих солдатів та п’ять тисяч споряджених коштом кількох магнатів; решта шляхти не могла вчасно вирушити, бо її покликано надто пізно, незважаючи на всі звернення ко- /102/ роля, який наполегливо і протягом довгого часу домагався скликання шляхетського війська.
При звістці про марш польського короля Хмельницький та хан поділили свої війська, залишивши сорок тисяч татар з двома сотнями тисяч козаків та повсталих селян під Збаражем, і вирушили просто на Зборів з шістдесятьма тисячами татар та вісімдесятьма тисячами козаків; козаки так приховано пересувалися, що поляки їх не помітили чи тому, що король не відрядив розвідників, чи тому, що надіслані не змогли нічого довідатися, а чи тому, що навколишні селяни досить схильні були підтримувати козаків, оскільки вони були однакової релігії з ними і не давали полякам правдивих відомостей.
Як би там не було, а козаки і татари підійшли до королівського табору зовсім непомітно. Їм немало допомогли в цьому ліси, густа мряка та необачність ворога. Хмельницькому навіть удалося увійти в місто Зборів і там досхочу надивитися, що собою уявляло польське військо.
Тільки-но поляки вийшли з великої тіснини між мостами та греблею на близьких болотах і почали шикуватися до бою, як несподівано вдарили на них козаки з татарами. Бій розпочався нападом на обози. Негайно після того прибули татари, щоб з тилу взяти королівські загони, вони перейшли став і греблю, яку зрадливо розкопали селяни, щоб зробити став придатним для проходу цих невірних. Шляхта з Перемишля та кіннота князя Острозького{50} витримали перший удар, проте неспроможні були встояти перед великою кількістю ворогів, які облягли їх, і багато шляхти залишилося тут разом з своїм обозом. Станіслав Вітовський[98] та підканцлер литовський Леон /103/ Сапєга, які наспіли з допомогою, відбили татар; однак останні повернулися ще навальніше і загони підканцлера уже мали загинути в цьому шестигодинному бою, під час якого їх тричі атаковано, проте сандомирський каштелян та стебницький староста Бодуен Оссолінський відбили невірних, які запекло продовжували напад; при цьому загинув Оссолінський з багатьма шляхтичами з Руського воєводства. Тоді, як таке діялося в тилах та на флангах польського війська, Хмельницький з козаками і частиною татар атакував поляків з фронту. Король при першій чутці про прибуття козаків вишикував свої загони до бою і передав команду над правим 
флангом великому канцлерові Оссолінському. Цей фланг складався з королівської кінноти, з кінноти подільського та белзького воєвод, з кінноти /104/ сокальського старости Денгофа, а також з інших полків. Командування над лівим флангом, де між іншими були частини кінноти та чимало корогв добровольців, король доручив краківському старості Юрію Любомирському і князеві Корецькому.
Піхотне військо, де перебував сам король, було під командуванням генерал-майора Губальда, родом з Міснії, який довгий час брав участь у німецьких війнах, а потім командував військом у Гданську, а також під командуванням лівонського шляхтича, краківського губернатора Вольфа; обидва вони мали німецькі полки.
Татари спочатку розтяглися дуже широко перед цим авангардом, наче лише для спостереження, потім в одну мить вони зімкнулися і, за своєю манерою воювати, кинулися на праве крило; проте їх зустріли непохитно, піхота наїжачилася списами і не підпускала ворога до себе; тоді татари перейшли на ліве крило і захитали його більше, ніж праве. Під Корецьким, який був на чолі [загону], вбито коня, він думав, що й сам загине; Ружицький[99] був поранений стрілою, яка пробила йому щоки. Та він зі стрілою в рані поспішив попередити короля про небезпеку для лівого флангу. Його королівська величність, незважаючи на свій сан та небезпеку, негайно помчав туди, щоб зміцнити своєю присутністю та закликами відвагу поляків, повертаючи до бою тих, які почали вже тікати, а іншим, які скаржилися, що в них немає офіцерів, казав, що сам ними командуватиме. Цей володар уже мав непомітно включитися в найзапекліше місце сутички, але почет затримав короля. Присутність монарха, який так наражався для порятунку своїх, піднесла їхню відвагу, яку жахлива безліч атакуючих /105/ ворогів була послабила та пригасила, так, що вони почали битися із значно більшим запалом і вже не захиталися на своєму місці.
Частина татар, які прорвалися з одного флангу, була незабаром відбита гарматами та двома корогвами піхоти під командуванням капітана Гізи з коро- лівської гвардії. Нарешті, оскільки ворог не домігся жодного успіху, що відповідав би його величезним зусиллям, спрямованим проти польського війська, ніч закінчила цей тяжкий день, в якому, за всіма даними, польське військо мало бути розтрощене вщент. Ніч минула в нарадах та розпорядженнях щодо наступного бою. Зроблено похапцем для прикриття кілька шанців, в інших було складене обозне майно; коли король радився з магнатами та офіцерами, у таборі поширилася чутка, ніби він має намір цієї ночі відступити з більшістю магнатів і офіцерів. /106/
Крайня небезпека, що реально існувала, робила такий відступ правдоподібним, і мало не дійшло до такої розгубленості, як під Пилявцями. Король щой- но пішов трохи відпочити, коли ж дізнався про це, відразу сів на коня і, проїжджаючи табором, переконував своєю пристутністю всіх, що чутки безпід- ставні; він казав, що ніколи не думав про відступ, а, навпаки, має намір твердо стояти проти ворога і одночасно втішав солдатів надією на щасливий результат бою, який мав розпочатися наступного ранку. З 
усіх думок, запропонованих на військовій раді в зв’язку з даною обстановкою, найбільше прихильників знайшла думка про спробу відірвати Хмельницького від хана. З цією метою надіслано до хана одного з татарських бранців з листом від короля. Король вірив, так було написано в листі, що хан не забув про ласку покійного короля Владислава, який під час полону хана в Польщі прихильно ставився до останнього, а потім визволив його; отже, хан завдячує своїм теперішнім саном ласці того короля; після цього можна дивуватися, що хан приєднався до бунтівників та рабів; проте він не повинен, писав король, чекати великої користі від такої негідної спілки, оскільки бог не підтримує таких починань; все ж його королівська величність вважає потрібним нагадати ханові, чим він зобов’язаний покійному королю, його братові, і навіть запропонувати йому свою прихильність на випадок, якщо вона йому буде ціннішою, ніж спілка з бунтівниками. Відповідь на цей лист прийшла не так швидко, і наступного ранку, після сходу сонця, поляки знову побачили вишикуване до бою козацьке і татарське військо; перші стояли фронтом до Зборова, другі були спрямовані в бік обозу.