21 серпня козаки подали обложеним першу звістку про Зборівський мир; деякі вважали її правдивою, але більшість поставила її під сумнів, думаючи, що збаразьких загонів не включено до мирного договору. Вони впевнилися в цій думці після того, як один надто сміливий сурмач з власної ініціативи криком прилюдно її висловив; це коштувало б йому життя, коли б один з гетьманів не заступився за нього. Невдовзі надійшов лист від Хмельницького, в якому він запевняв обложених, що вони будуть звільнені, коли заплатять певну суму татарам. Гетьмани не захотіли погодитися на таку умову звільнення та коротко відповіли, що, оскільки Хмельницький зобов’язався /115/ відкликати свої загони, го він повинен це виконати, а щодо татар, то хай вони залишаються на своїх позиціях, коли у них є таке бажання. Нарешті 
поляки одержали правдивіше та радісніше повідомлення в листі, якого їм приніс від короля полковник Мінор; в ньому їх запевнено, що звільнять без жодних умов. Його королівська величність в нагороду за заслуги призначив гетьмана Фірлєя сандомирським воєводою, це воєводство було вакантне в зв’язку з смертю князя Заславського,{53} а князя Вишневецького призначено перемишльським старостою, князя Острозького{54} – несевіцьким старостою, Лянцкоронського – стебницьким старостою і брацлавським воєводою.
Усі ці винагороди, хоч як значні, були набагато менші, ніж та доблесть і героїчна стійкість, чудові докази яких дали ці шляхетні мужі, витримавши у Збаражі двомісячну облогу та невпинні атаки. /116/
Бог виявився прихильним до поляків як на Русі, так і у Литві, де він, як кажуть, своєю рукою витягнув обидва польські війська з небезпеки, в якій вони, за всіма людськими припущеннями, мали б загинути.
Повстання козаків та руських селян поширилося з самого початку цієї війни у Литві тим легше, що народ цієї провінції досить близький звичаями та релігією до руських.
Козаки, увійшовши в двох різних місцях до Литви, зробили декілька походів на Полісся, країну, вкриту лісами та великими болотами, що входить до складу Київського і Волинського воєводств, захопили за допомогою підступного простолюддя, яке сприяло наскокові козаків, міста Стародуб та Гомель. Полковники Пац і Волович, а згодом князь Януш Радзівілл, самогітський{55} воєвода і литовський польний гетьман, чинили наскільки могли опір козакам; чинили опір і шляхта з Орші, залога Бихова та кілька інших назбираних загонів; але підмога з Речі Посполитої прибувала дуже повільно, до того ж князь Радзівілл на той час виїхав був як посол на сейм. Козаки використали його відсутність і напали на Слуцьк, місто, яке належало князеві Богуславу Радзівіллові, великому конюшому Литви.
Правитель Слуцька Сосновський хоробро боронив місто, а Горш, правитель Орші, знищив півтори тисячі козаків у Чечерську;[102] він погнав їх також від Бихова, а литовський генерал-майор Мірський від- бив у козаків Пропойськ,[103] місто, яке має досить велику кількість мешканців і є резиденцією одного з грецьких єпіскопів; це місто козаки здобули внаслі- док зради мешканців; Гладкий, один з провідних козацьких офі- /117/ церів, який замкнувся в цьому місті, щоб його боронити, був убитий. Оскільки це місто було одним з головних козацьких пристановищ, поляки для залякування інших пограбували його і перетворили на попіл.
Князь Радзівілл після обрання короля повернувся у Литву; в містах Турові та Городку на саму тільки поголоску про прибуття князя встановився порядок. Хоч пора року зовсім не була сприятливою для війни, Радзівілл став табором під Мозирем, який після довгої та досить завзятої оборони здобув штурмом Госєвський,[104] підполковник військ Радзі- вілла; в Мозирі схоплено одного з повстанських керівників Міхненка, якому Радзівілл наказав через ката відтяти голову та виставити її на башту замка.
Радзівілл пішов звідти з своїми загонами в напрямку до ріки Березіни й атакував Бобруйськ, мешканців якого він обіцяв помилувати при умові, якщо вони 
/118/ складуть зброю та видадуть тих, які були призвідцями повстання або вступили в змову з козаками. Коли частина тих, кого мали видати полякам, дізналася про цю вимогу, вони сховалися в дерев'яній вежі і підпалили її, бо воліли цю добровільну смерть, ніж ту, якою погрожували їм переможці. Ватажок повстання Подубич{56} був разом з іншими покараний так, як [вони] цього заслужили своїм заколотом.
Після того як зима і перемир’я припинили було на кілька місяців цю війну у Польщі і в Литві, Хмельницький весною повернувся до Польського королівства, а до цієї провінції[105] надіслав Іллю Голоту з десятьма тисячами війська, до якого мали приєднатися багато селян-повстанців, щоб розпочати тут війну. Цей козацький отаман задумав несподівано наскочити на частину литовського війська, яка знаходилася на зимових квартирах в Загаллі на Прип’яті, але швидко зібрані Радзівіллом загони примусили Голоту втекти і загнали його в болото, де він загинув разом зі своїм військом. На місце Голоти Хмельницький поставив Степана Пободайла,[106] якому дав наказ укріпитися між Борисфеном та рікою Сожем; [107] Пободайло виконав це і підпалив місто Лоєв,[108] побоюючись, що воно може стати пристановищем для литовців. Проте Госєвський[109] з кількома загонами рушив, щоб зірвати ці наміри, і привів до Борисфена частину піхоти та захопив позицію, яка [інакше] могла б завдати йому багато клопоту. Хмельницький послав у Литву ще тридцять тисяч війська під командою польського шляхтича Кричевського. /119/
Кричевський у свій час допоміг Хмельницькому визволитися, коли останній був при якійсь оказії ув’язнений поляками. Хмельницький віддячився йому цим самим після поразки польського війська під Корсунем рік тому. Прихильна поведінка з боку козаків і посмішка фортуни до Хмельницького спо- 
нукала Кричевського стати на службу до нього. Отже, прибувши у Литву і перейшовши Прип’ять, Кричевський удавав, що облягає Речицю, досить важливе місто, насправді ж він пішов просто на табір Радзівілла, вважаючи на підставі одержаного пові- домлення, що князь відіслав деякі свої загони та що його можна буде легко перемогти; він підійшов до табору зовсім близько, а поляки не мали відомостей про його наближення. Проте Ходоркович на перший відгомін бою вийшов з частиною кінноти з табору і за допомогою чотирьохсот уланів під командою Подлєка та Юськевича дав відсіч першому натискові козаків. Поки він різними маневрами затримував козаків, інші /120-124/ польські загони мали час підготуватися до бою; Госєвський[110] і Нєвярович разом з гусарами загнали потім лівий фланг ворога до поблизького лісу, звідки козаки спочатку почали сильну стрілянину і повбивали багато тих. хто надто близько підступив, але згодом козаки змушені були увійти глибше в ліс і не мали вже змоги продовжувати бій.
Одночасно кілька загонів польської кінноти, бойовий запал яких завів їх занадто далеко, були оточені козаками і мало що не порубані на шматки. На щастя, Коморовський, якого князь Радзівілл вислав перед боєм з тисячею чоловік назустріч ворогові, щоб узяти полонених і від них узнати новини, прим- 
чав вчасно, щоб визволити поляків. Той, хто командував правим флангом козаків, коли побачив цю підмогу полякам, побоюючись, що за нею іде друга, більша, і що, можливо, поляки готують якусь засідку, теж відступив у ліс, де він не відчував себе безпечним, оскільки не встиг укріпитися. Тим часом козацький отаман Пободайло встиг з дванадцятьма тисячами козаків на допомогу Кричевському і переправив свої загони човнами через Борисфен. Певно, що коли б він прибув трохи раніше, поки ще загони Кричевського були цілі, литовське військо потрапило б у дуже небезпечне становище. Тільки-но половина козаків Пободайла переправилася та почала укріплюватися, як князь Радзівілл рушив просто на них. Витримавши досить сильну контратаку, Радзівілл примусив козаків відступити та кинутися в ріку, так що з чотирьох тисяч п’ятисот чоловік залишилося триста чи чотириста, які врятувалися пливучи; решта була забита або втоплена. Полковники Тізенгаузен, Нольд і Фехтман ударили зі своїми німецькими загонами на решту ко- /125/ заків Пободайла, яка йшла табором, щоб приєднатися до Кричевського. Цей полковник вийшов з лісу, куди він відступив був, назустріч полякам; його відразу ж помітили гусари та примусили поквапливо будувати укріплення з повалених дерев та підручних матеріалів і навіть з тру- пів. Дізнавшись наступної ночі через своїх розвідни- ків, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі. Незважаючи на цю поразку, війна мала розгорітися ще сильніше і шістдесят тисяч козаків перейшли Прип’ять поблизу Бабиці, щоб знову напасти на Литву і там поновити війну. Саме тоді укладено Зборівський мирний договір, на виконання умов якого козаків відкликано з тієї країни та з Польщі. /126/