Король, вважаючи, що його присутність необхідна для закінчення війни та остаточного підкорення козаків, наполягав на тому, щоб рушити з усім військом на Київ, звідки він мав би відрядити загони та дати необхідні накази для здійснення цього плану. Але шляхта противилася цьому, покликаючись на невідкладність своїх справ, які примушували їх повернутися додому, а також, що посполите рушення вже не потрібне для закінчення недоробленого, що розпорошені козаки не спроможні піднятися після своєї поразки і що коли б навіть деякі захотіли знову взяти зброю у руки, то вистачить найманих загонів, щоб перешкодити в цьому козакам і зробити марними всі їхні зусилля; словом, немає жодної рації вести шляхту в країну, знелюднену і виснажену невпинними /166/ спустошеннями козаків і татар, бо вона там 
згине з голоду. Отож, відбувши загальну нараду всіх старших керівників та офіцерів в Орлі,{71} довелося поступитися перед цією думкою та задовольнити тих, хто хотів повернутися додому, а вони становили більшість. Його польська величність, видавши розпорядження великому гетьманові Потоцькому, щоб завершити те, що так щасливо почалося, теж повернувся до Варшави, взявши перед своїм від’їздом слово від шляхти щодо нової підмоги в людях і грошах. Від’їжджаючи з війська, король одержав звіст- ку, що хан, дізнавшись про втечу козаків, поспішно відступив у напрямку Криму і що чотири тисячі турків, які йшли на допомогу козакам, одержавши таку звістку, поквапливо відступили за Борисфен. Король одночасно довідався про поразку козаків у Литві, заподіяну князем Радзівіллом.
Дванадцять тисяч козаків під командуванням одного з своїх отаманів Небаби розташувалися поблизу Лоєва,[127] у гирлі річки Сожа, яка впадає в Борисфен; підготувавшись до переправи через ріку, той отаман залишив кілька загонів, щоб боронити переправи. Гетьман литовський князь Радзівілл, дізнавшись про це, вирішив атакувати їх, виславши наперед генерал-майора Мірського з трьома тисячами добірних людей і наказавши рухатись другим берегом Борисфена; сам же він сів у човни з рештою своєї піхоти та артилерії, а кавалерії звелів іти суходолом. Прибувши, він наказав атакувати козацькі укріплення з одного боку, а Мірський, якому він подав сигнал кількома гарматними пострілами, вдарив з другого боку. Козаки хоробро оборонялися півтори години, а потім їх опір було зламано і їх розгромлено. Небаба з військом наближався на допомогу своїм; князь Радзівілл, хоч Мірський не /167/ перейшов ще ріки, яка їх розділяла, і не приєднався до нього, невпинно рухався вперед, щоб чинити опір козакам. Після завзятої сутички, в якій загинули три головні козацькі полковники, в тому числі й Небаба, козацьке військо було розбите, три тисячі козаків убито, багато взято в полон, серед них – племінник Небаби. Інші ж утекли до табору, розташованого недалеко від поля бою. Коли надійшов сюди литовський віце-маршалок Криштоф Потоцький, посланий спеціально для розвідки, він знайшов уже табір пустим. Козаки залишили також місто Любеч, а недалеко від міста Чорнобиля не чинили великого опору та здалися литовському генералу від артилерії Госєвському.[128] Після цього князь Радзівілл проторував собі шлях на Київ, щоб остаточно знищити залишки бунту в тих місцях.
Гетьман Потоцький чинив так само на Волині, де труднощі у здобуванні харчів та фуражу примусили його поділити своє військо на багато частин; він призначив їм усім зустріч для з’єднання в Любартові, місті, яке завдяки своєму положенню та кількості мешканців збереглося серед воєнної завірюхи; звід- ти він звелів загонам іти на здобуття Паволочі та Білої Церкви, наказуючи насамперед офіцерам добувати харчі для солдатів так, щоб селяни через погану поведінку поляків не були змушені залишати своїх домівок та знищувати можливих запасів харчів та фуражу. Тамтешні пани теж докладали старань, щоб селяни повернулися до послушенства, обіцяючи їм у листах та в спеціальних посланнях, що милостиво поводитимуться з ними, якщо тільки селяни захочуть виправитися.
Тим часом Хмельницький грішми втихомирив хана і визволився з його рук; він повернувся на Україну, щоб заспокоїти дух народу, який був дуже збу- /168/ рений останньою поразкою та його відсутністю. Хмельницький використав властиву йому кмітли- вість і послав у місця, куди він особисто не міг прибути, своє перо і емісарів, щоб знову збудити бойовий запал, який вже значно був охолонув, та щоб закликати до боротьби за спільну справу, і при тому пояснював народові, що фортуна мінлива і має зворотну сторону: якщо вона від деякого часу прихильна до поляків, то все ж вона залишила козакам хоробрість і досить війська, щоб відновити війну та підвестися після поразки. Одночасно він підбадьорював народ навмисне вигаданою новиною, ніби повстання якогось Ракочі{72} в Польщі примусило короля відвести туди більшість війська, щоб припинити рух повстанців; що цвіт старого козацтва знову згромаджується, а найближчими днями приєднаються до них татари для /169/ помсти за останню поразку. Все ж для того, щоб сподівання, якими він підтримував свій народ, могли здійснитися, Хмель- 
ницький час від часу надсилав послів до хана, через яких робив велемовні обіцянки, прагнучи одержати від нього нову допомогу; причому він доводив ханові, що безпека останнього залежить від успіху Хмельницького і що знищення козацтва безперечно спричиниться до того, що поляки винищать татар. Він відрядив також трьох послів у Порту з подібним клопотанням та доводив через них, що коли козаки матимуть підтримку від султана, вони зможуть чинити опір усій військовій силі Польщі і що, навпаки, коли султан відмовиться, то козаки будуть змушені помиритися з поляками і після цього виступити війною проти турків.
Князь Януш Радзівілл, до якого приєднався смоленський воєвода Глєбович, залишивши гусарського підполковника Францкевича[129] разом з кількома загонами під Черніговом, щоб перешкодити тамтешній козацькій залозі зробити вилазку, підступив під Київ, вигнавши з його околиць козацьких полковників Антона{73} і Горкушу,[130] та довів їхні загони до такого замішання, що вони, пробігши прожогом через свій табір і міст, змушені були відступити до Києва, проте і там вони не довго трималися. Викликаний наближенням литовського війська жах поширився серед інших козацьких загонів, які доти вважали себе в безпеці в тій місцевості. Вони залишили місто, яке було одним з їхніх головних пристановищ. Коли міщани Києва побачили, що в них немає ні залоги, ні інших засобів оборони, вони надіслали до польських гетьманів своїх архієпіскопа та архімандрита з бла- /170/ ганням пощадити їхнє місто, яке король завжди ласкаво оберігав і яке під час багатьох війн було притулком для польської шляхти. Їх прохання вислухано, і князь Радзівілл задовольнився тим, що обеззброїв міщан, щоб на майбутнє вони не могли шкодити.