86
Якось у суботу, посеред численних заголовків, що їх уже багато днів газети присвячували вибухові фашистської бомби в потязі «Італікус», у газеті «Корр’єре делла сера» П’єтро виловив коротку новину, яка стосувалася невеликої фабрики на околиці Неаполя.
– Хіба та фабрика, де працювала твоя подруга, не належала Соккаво? – спитав він мене.
– А що сталося?
Він передав мені газету. Терористична група у складі двох чоловіків і однієї жінки вдерлася на ковбасну фабрику на околиці Неаполя. Спершу вони вистрелили в ноги сторожу, Філіппо Карі, який наразі перебуває в дуже серйозному стані; відтак піднялися в кабінет власника, молодого неаполітанського підприємця Бруно Соккаво, і вбили його чотирма пострілами з пістолета, три з яких потрапили в груди, а один – в голову. Поки я читала, обличчя Бруно в моїй уяві викривилось і розлетілось на шматки, разом з його білими зубами. О Боже мій, мені аж подих забило. Залишивши дітей на П’єтро, я побігла телефонувати до Ліли, але лунали довгі гудки без жодної відповіді. Увечері я спробувала ще раз, без результату. Я додзвонилась до неї наступного дня, вона стривожено спитала: «У чому справа, щось із Дженнаро? Я заспокоїла її і розповіла про Бруно. Вона нічого про це не знала, вислухала мене і врешті безбарвно буркнула: «Це дуже погана новина». І все. Я напосідала на неї: «Зателефонуй комусь, дізнайся, що до чого, спитай, куди можна послати телеграму зі співчуттями». Вона сказала, що не підтримує контактів ні з ким із фабрики. «Та яка там телеграма, – буркнула вона, – заспокойся».
Я заспокоїлась. Але наступного дня в газеті «Іль Маніфесто» побачила статтю з підписом Джованні Сарраторе, тобто Ніно, в якій було чимало інформації про це невелике підприємство в Кампанії. У ній багато йшлося про політичну напругу, що панує на цих відсталих теренах, і зі співчуттям згадувався Бруно та його трагічний кінець. Відтоді я цілими днями полювала за новинами в цій справі, але марно, газети швидко перестали про неї писати. Крім того, Ліла більше не хотіла про це згадувати. Коли вечорами я ходила з дітьми дзвонити до неї, вона обривала мене й казала: «Дай слухавку Дженнаро». Тон її став особливо роздратованим, коли я згадала Ніно. «А той все за своє, – буркнула, – усюди мусить встромляти свого носа: до чого тут політика, там могло бути будь-що інше, у нас гинуть з тисячі причин – роги комусь наставив, якісь незаконні оборудки чи навіть просто косо подивився на когось». Так минали дні, і від Бруно мені залишився тільки спогад. І був то спогад не про власника підприємства, якому я, послуговуючись авторитетом родини Айрот, погрожувала у телефонній розмові, а спогад про хлопця, який спробував мене поцілувати, але я грубо його відштовхнула.
87
Ще там, на морі, у моїй голові зароїлися неприємні думки. «Ліла, – казала я собі, – навмисне придушує в собі почуття та емоції». Якщо я шукала способи зрозуміти саму себе, то вона, навпаки, сама від себе ховалася. Якщо я намагалася викликати її на відвертість і з’ясувати стосунки між нами, то вона завжди силкувалася затаїтися у напівтіні. Вона була немов повний місяць, що принишк десь за лісом, помережаний гілками.
На початку вересня я повернулася до Флоренції, але ці прикрі думки не розвіялись, а навпаки, згустились. Ділитися ними з П’єтро було марно. Його зовсім не втішило моє з дітьми повернення, він запізнювався з книжкою, а від думки про те, що невдовзі почнеться навчальний рік, страшенно дратувався. Якось увечері за столом, коли Деде з Дженнаро сварилися не знаю вже за що, він зірвався зі стільця і вийшов, тріснувши дверми з такою силою, що аж розбилося матове скло. Я зателефонувала Лілі і без зайвих слів заявила, що вона має забрати хлопця, який живе в мене вже півтора місяця.
– Не можна залишити його у вас до кінця місяця?
– Ні.
– Тут кепсько.
– Тут теж.
Енцо вирушив уночі, а вранці був тут, коли П’єтро вже пішов на роботу. Я зібрала речі Дженнаро ще з вечора. Пояснила Енцо, що напруга між дітьми стала нестерпною, мені прикро, але троє дітей – це для мене забагато, я більше не можу. Він сказав, що розуміє, і подякував за все, що я зробила. Тільки пробурмотів, немов виправдовуючись: «Ти ж знаєш, яка Ліна». Я не відповіла, бо Деде, яка була у відчаї через від’їзд Дженнаро, репетувала, але також тому, що боялася сказати – саме виходячи з того, якою є Ліла, – щось таке, про що могла б пошкодувати.
У моїй голові зачаїлися думки, яких я не хотіла формулювати навіть сама для себе, боячися, що події якимсь чарівним чином можуть достосуватися до слів. Але витерти геть ці фрази я не могла, вони були так добре узгоджені, вони весь час вчувалися мені, лякали й приваблювали, жахали й спокушали. Гору взяло моє вміння впорядковувати інформацію, встановивши зв’язки між віддаленими елементами. Я пов’язала між собою насильницькі смерті Джино і Бруно Соккаво (фабричний сторож Філіппо вижив). І дійшла висновку, що кожна з цих подій веде до Пасквале, а може, й до Наді. Це припущення страшенно мене схвилювало. Я думала було подзвонити до Кармен і спитати новини про брата; відтак передумала – мене злякала думка, що її телефон можуть прослуховувати. Коли Енцо приїхав по Дженнаро, я сказала собі: тепер поговорю про це з ним, побачимо, як він відреагує. Але і тоді я змовчала, боячись наговорити зайвого, боячись сказати, хто стоїть за Пасквале та Надею: Ліла, та сама Ліла, яка не говорить, а робить; Ліла, яка наскрізь просякнута традиціями нашого району і не зважає на поліцейських, закони, державу, а переконана, що деякі проблеми вирішити можна лише ножем; Ліла, яка знає весь жах нерівності; Ліла, яка в часи зібрань на вулиці Трибуналі знайшла в революційній теорії та практиці спосіб зайняти свій занадто активний розум; Ліла, чий давній і теперішній гнів вилився у політичні цілі; Ліла, яка маніпулює людьми, мов персонажами оповідання; Ліла, яка пов’язала і далі пов’язує наш особистий досвід злиднів та свавілля з озброєною боротьбою проти фашистів і хазяїв, проти капіталу. Уперше визнаю це тут відверто: у ті вересневі дні я підозрювала, що кров ця на руках не лише Пасквале – взятись до зброї його штовхнула історія життя – не лише на руках Наді, а й на самій Лілі. Упродовж тривалого часу, куховарячи й займаючись дітьми, в уяві своїй я бачила, як вона разом з тими двома стріляє в Джино, стріляє у Філіппо, стріляє в Бруно Соккаво. І якщо мені важко було уявити собі Пасквале та Надю в кожній подробиці – його я вважала хорошим хлопцем, трохи хвальковитим, здатним запекло битися, але не вбивати, а вона здавалась мені дівчинкою з доброї родини, яка може хіба що ранити їдкістю слів – то щодо Ліли сумнівів я ніколи не мала: вона була спроможна вигадати дієвий план, звести до мінімуму ризики, стримати страх; вона була здатна надати вбивчим намірам абстрактної чистоти, вміла позбавити тіло і кров всякої людської сутності, її ніщо не зупинило б, вона не мала б докорів сумління, вона б убила, переконана, що робить слушну річ.