Удень я мислила ясніше, але тут мене опосідав жах. Я уявляла собі, як Ліла, щоб задовольнити якусь свою примху, підступно розпалює ненависть і врешті дедалі більше втягується в жорстокі акції. Нема сумніву, що в неї вистачило б відваги піти далі, взяти на себе ініціативу, продемонструвати непохитну рішучість і виправдану жорстокість людини, яку надихають справедливі ідеали. Але з якою метою? Розпочати громадянську війну? Перетворити наш район, Неаполь та Італію на поле битви, на В’єтнам Середземномор’я? Кинути всіх у жорстокий, безконечний, ближній конфлікт між східним і західним блоками? Сприяти поширенню полум’я по цілій Європі, по цілій планеті? Аж до перемоги? Якої перемоги? Зруйновані міста, вогонь, трупи на вулицях, мерзенність лютих сутичок не лише з класовим ворогом, а й з іншими учасниками цього ж фронту, між революційними угрупованнями різних регіонів та різних спрямувань, в ім’я пролетаріату та його диктатури. Можливо, навіть ядерна війна.
Я з жахом заплющувала очі. Мої діти, моє майбутнє. Я хапалася за сталі формули: непередбачений суб’єкт, руйнівна логіка патріарха, здатність жінок до виживання, співчуття. «Мушу поговорити з Лілою», – казала я собі. Вона повинна розповісти мені про все, що робить і що збирається робити, бо мені треба вирішити, підтримувати її чи ні.
Але я так і не подзвонила їй, а вона не подзвонила мені. Я була переконана, що голосове спілкування, яке роками, мов довга нитка, зв’язувало нас, не принесло нам ніякої користі. Ми підтримували зв’язок між історіями нашого життя, але завдяки неприсутності. Ми стали одна для одної абстрактними сутностями, і саме тому зараз я можу уявляти її собі водночас фахівчинею з обчислювальних машин і рішучою та невблаганною вуличною партизанкою, а вона, дуже ймовірно, може стереотипно сприймати мене водночас і як успішну інтелектуалку, і як освічену та заможну даму, заклопотану дітьми, книжками і вченими розмовами з чоловіком-професором. Ми обидві потребували нового змісту, нової тілесності, але не мали звідки їх узяти, бо віддалились одна від одної.
88
Так минув вересень, а за ним жовтень. Я ні з ким не розмовляла: ані з Аделе, яка мала багато роботи, ані з Маріарозою, яка забрала до себе Франко – немічного Франко, що потребував опіки і знемагав від депресії. Вона радісно віталася зі мною, обіцяла переказати йому привіт, а відтак швидко обривала розмову через різні невідкладні справи. З П’єтро я теж говорила мало. Світ поза книжками дедалі більше гнітив його, він дуже неохоче ходив в університет, де панував регламентований хаос, і часто казав, що захворів. Лишався вдома, пояснюючи це тим, що хоче займатися дослідженнями, але ніяк не міг скінчити свою книжку, рідко зачинявся в кабінеті і, наче щоб виправдатися перед собою та іншими, опікувався Ельзою, куховарив, прибирав, прав, прасував. Я мусила на нього накричати, щоб він знов почав ходити в університет, але невдовзі пошкодувала про це. Відколи мої знайомі стали жертвами насильства, я почала боятися й за нього. Навіть у небезпечних ситуаціях він ніколи не боявся публічно протистояти тому, що він полюбляв називати ярмарком глупоти своїх студентів та багатьох колег. Хоч я хвилювалася за нього – а може, саме тому, що хвилювалася, – я ніколи не визнавала за ним слушності. Я сподівалася, що моя критика спонукає його опам’ятатися, що він облишить цей свій реакційний реформізм (я вживала саме цю формулу) і стане поступливішим. Але це призвело лише до того, що в його очах я перетворилася на прибічницю студентів, які на нього нападали, та викладачів, які снували проти нього змови.
Це була неправда, усе було набагато складнішим. З одного боку, я хотіла якось захистити його, а з другого – прагнула стати на бік Ліли, захищати ті переконання, які в глибині душі їй приписувала. Я іноді навіть думала зателефонувати їй і почати розмову саме з П’єтро, розповісти про наші конфлікти, спитати її думку, і так поступово вигнати її з нори. Я, звісно, цього не зробила, бо смішно було вимагати відвертості у таких справах під час телефонної розмови. Але одного вечора вона сама зателефонувала мені, перебуваючи на сьомому небі від щастя.
– Маю для тебе чудову новину.