– Що таке?
– Я – директорка центру.
– Тобто?
– Директорка обчислювального центру «Ай-бі-ем», який орендував Мікеле.
Я не повірила власним вухам. Попросила її повторити, пояснити, у чому річ. Вона прийняла пропозицію Солари? Після стількох років опору вона знову працює на нього, як за часів крамниці на площі Мартірі?
Вона з ентузіазмом підтвердила, тон її ставав ще більш недвозначно радісним: Мікеле доручив їй «Систему 3», яку взяв в оренду і розмістив на колишньому складі взуття в Ачеррі; вона керуватиме операторами та машиністками і отримуватиме чотириста двадцять п’ять тисяч лір на місяць.
Мене це страшенно вразило. Не лише за одну мить розвіявся її образ бунтівниці, але й починало розсипатися все, що я, як мені здавалося, знала про Лілу. Я сказала:
– Це останнє, чого я від тебе сподівалася.
– А що мені треба було робити?
– Відмовитися.
– Чому це?
– Ми ж знаємо, хто такі Солари.
– І що? Я вже працювала на нього, і в нього мені було краще, ніж у того засранця Соккаво.
– Роби як знаєш.
Я почула, як вона зітхнула.
– Мені не подобається твій тон, Лену. Мені платять більше, ніж Енцо, хоча він чоловік. Що тут не так?
– Не зважай.
– Революція, робітники, новий світ та інша фігня?
– Облиш. Якщо раптом ти вирішила щиро поговорити, гаразд, якщо ні, облишмо це.
– Можна звернути на дещо твою увагу? Ти часто говориш щиро, щирість, коли розмовляєш і коли пишеш. Або ж кажеш раптом. Але хіба хтось колись говорить щиро, хіба щось колись стається раптом? Ти краще від мене знаєш, що все це облуда, що просто одна річ тягне за собою другу і так далі. Я ніколи нічого не роблю щиро, Лену. І уважно спостерігаю за всім, що діється, бо тільки дурні вважають, що щось стається раптом.
– Чудово. Що ти хочеш мені впарити – що ти все тримаєш під контролем, що це ти використовуєш Мікеле, а не Мікеле тебе? Облиш. Бувай здорова.
– Ні, говори, скажи все, що думаєш.
– Мені нічого сказати.
– Говори, інакше говоритиму я.
– Ну, говори ти, побачимо, що ти скажеш.
– Мені ти докоряєш, а своїй сестрі не кажеш нічого?
Я відчула, як земля тікає мені з-під ніг.
– До чого тут моя сестра?
– Ти нічого не знаєш про Елізу?
– А що я маю знати?
Вона злостиво засміялася.
– Спитай у матері, батька і братів.
89
Більш нічого вона не схотіла мені сказати й люто кинула слухавку. Я стривожилася і зателефонувала батькам, слухавку взяла мати.
– Іноді ти все-таки згадуєш, що ми існуємо, – сказала вона.
– Ма, а що з Елізою?
– Те, що буває нині зі всіма жінками.
– Тобто?
– Зійшлася з деким.
– Заручилася?
– Можна й так сказати.
– Із ким вона зійшлася?
Відповідь вбила мене.
– З Марчелло Соларою.
Ось на що натякала Ліла. Марчелло, значить, красень Марчелло з нашої ранньої юності, упертий і відчайдушний, Лілин залицяльник, якого вона принизила, вийшовши заміж за Стефано Карраччі, зійшовся з моєю сестрою Елізою, найменшою в родині, з моєю чудовою сестричкою, яка, хоч уже доросла, у моїх очах все ще була чарівною малою дівчинкою. Й Еліза на це погодилася. Мої батьки та брати і пальцем не поворухнули, щоб цьому запобігти. І ціла моя родина, разом зі мною, врешті породичається із сімейством Солар.
– Відколи? – спитала я.
– Десь уже з рік.
– І ви дали свою згоду?
– А ти у нас згоди питала? Зробила так, як тобі хотілося. І вона теж.
– П’єтро – не Марчелло Солара.
– Маєш рацію, Марчелло ніколи не дозволить, щоб Еліза обходилася з ним так, як П’єтро дозволяє, щоб з ним обходилася ти.
Мовчанка.
– Ви могли сказати мені, спитати поради.
– Навіщо? Ти забралася геть. «Я подбаю про вас, не хвилюйтеся». Яке там. Ти дбала лише про себе, а на нас начхала.
Я вирішила тут-таки вирушити з дітьми до Неаполя. Хотіла поїхати потягом, але П’єтро запропонував відвезти нас машиною, видаючи за турботливість своє небажання працювати. Коли ми покинули передмістя Доґанелла і влилися у хаотичний вуличний рух Неаполя, я відчула, як мене знов заполонює це місто, де панують власні, неписані правила. Я ще не була тут, відколи вийшла заміж. Галас здався мені нестерпним, мене нервувало постійне гудіння клаксонів, лайка, якою водії обкидали П’єтро, коли він сповільнювався, вагаючись, бо не знав дороги. Не доїжджаючи до площі Карла III, я примусила його зупинитися, сама сіла за кермо й агресивно повела машину аж до вулиці Фіренце, до готелю, в якому колись зупинявся він. Ми вивантажили багаж. Я ретельно привела до ладу себе і доньок. Тоді ми пішли в наш район, у помешкання моєї родини. Чого я домагалася – хотіла натиснути на Елізу авторитетом старшої, освіченої, щасливої заміжньої сестри? Змусити її розірвати заручини? Сказати їй: «Я знаю Марчелло відтоді, як він схопив мене за зап’ясток і спробував було затягти до “міллеченто”, зламавши мамин срібний браслет. Тому повір мені, що це груба і свавільна людина»? Так. Я відчувала у собі рішучість, моїм завданням було витягти Елізу з цієї пастки.