Мати моя прийняла П’єтро дуже тепло і, один за одним – це від бабусі для Деде, а це для Ельзи – дала дівчатками чимало подаруночків; вони прийняли їх із захопленням, яке кожна виявляла по-своєму. У мого батька захрип голос від зворушення, мені він здався змарнілим і ще більш підневільним. Я сподівалася, що побачу й своїх братів, але виявилося, що їх нема вдома.
– Вони на роботі, – без ентузіазму сказав мій батько.
– Що вони роблять?
– Працюють, – втрутилася мати.
– Де?
– Їх влаштував на роботу Марчелло.
Я згадала, як «влаштували» Солари Антоніо і що вони з ним зробили.
– І чим вони займаються? – спитала я.
Мати роздратовано відказала:
– Гроші заробляють, і цього досить. Еліза не така, як ти, Лену, вона думає про нас усіх.
Я вдала, ніби не чую:
– Ти їй сказала, що я приїжджаю? Де вона?
Батько опустив очі, а мати сухо мовила:
– У себе вдома.
Я розсердилася:
– Вона більше тут не живе?
– Ні.
– Відколи?
– Майже два місяці. Вони з Марчелло живуть у гарній квартирі в новому районі, – крижаним тоном сказала мати.
90
Значить, тут не просто заручини, усе зайшло значно далі. Я захотіла відразу ж піти до Елізи, хоч мати моя знай повторювала: ну навіщо, твоя сестра готує тобі сюрприз, побудь тут, підемо туди пізніше всі разом. Я не зважала. Зателефонувала Елізі, вона відповіла радісним, а водночас збентеженим тоном. Я сказала: «Чекай на мене, я скоро прийду». Залишила П’єтро з дітьми у батьків і вирушила пішки.
Мені здалося, що район наш занепав ще більше: обдерті будівлі, вибоїни у дорожньому покритті, сміття. З приклеєних до стін оголошень у жалобному обрамленні – так багато їх я ще не бачила – я дізналася, що помер старий Уґо Солара, дідусь Марчелло та Мікеле. Судячи з дати, це сталося давно, щонайменше два місяці тому – пишномовні фрази, обличчя стражденних мадонн та саме ім’я небіжчика вицвіли і розплилися. І все ж ці жалобні оголошення далі висіли на вулицях, немов інші померлі з пошани вирішили зникнути зі світу, нікому про це не повідомивши. Чимало цих оголошень я побачила також біля входу в ковбасну крамницю Стефано. Вона була відчинена, але здалася мені темною, порожньою прогалиною в стіні, десь в глибині з’явився Карраччі у білому халаті, але відразу ж зник, мов привид.
Я піднялася до залізниці, пройшла повз колишній новий ковбасний магазин. Поіржавілі, частково виламані й спаскуджені непристойними написами та малюнками жалюзі були опущені. Уся ця частина району здавалася покинутою, колишні білосніжні стіни посіріли, тиньк в деяких місцях відпав, і видно було цеглу. Я пройшла повз будинок, де жила Ліла. Збереглося лише кілька з колишніх хирлявих деревець. Тріщина у шибці вхідних дверей була заклеєна скотчем. Еліза жила у верхній, краще збереженій, більш претензійній частині району. Показався консьєрж, лисий чоловічок з тонкими вусиками, і перепинив мені дорогу, вороже питаючи, до кого я. Я не знала, що сказати, і буркнула: до Солари. Він тут-таки набрав шанобливого вигляду і пропустив мене.
Лише у ліфті я усвідомила, що все моє єство немов скотилося кудись назад. Те, що в Мілані чи Флоренції здавалось мені цілком прийнятним – можливість жінки розпоряджатися своїм тілом і своїми бажаннями, спільне життя без шлюбу – тут, у нашому районі, здавалось мені неприпустимим: під загрозою було майбутнє моєї сестри, я ніяк не могла заспокоїтися. Еліза справді пішла жити з таким небезпечним чоловіком, як Марчелло? І моя мати справді задоволена? Вона ж так лютувала, що я взяла лише цивільний, а не церковний шлюб, вона ж вважала Лілу повією, бо та жила з Енцо, а Аду – шльондрою, бо та стала коханкою Стефано! І тепер вона ж не заперечувала проти того, що її молодша донька спить з негідником Марчелло Соларою, не одружившись із ним? Саме такі думки роїлися мені в голові, коли я піднімалася до Елізи, і цей свій гнів я вважала справедливим. Але розум мій, який звик до дисципліни, почувався збентеженим, я не знала, до яких аргументів мені вдатися. Тих самих, до яких би вдалася моя мати кілька років тому, якби я зробила щось подібне? Значить, я деградувала до рівня, з якого вже піднялася навіть вона? Чи мені краще сказати: живи з ким хочеш, аби лиш не з Марчелло Соларою? Чи могла я так сказати? Чи спало б мені на думку порадити якійсь дівчині у Флоренції чи Мілані покинути чоловіка, ким би він не був, у якого та закохалася?