Коли Еліза відчинила мені, я обійняла її так сильно, що вона, сміючись, буркнула: «Ти мене задушиш». Я відчула її тривогу, коли вона завела мене у вітальню – претензійну залу, повну диванів і фотелів з квітчастим оббиттям і позолоченими спинками – і взялася безперестанку теревенити: яка я гарна, які в мене чудові сережки, яке вишукане намисто, яка я елегантна, як вона хоче познайомитися з Деде та Ельзою. Я стала захоплено розповідати їй про племінниць, зняла сережки, дала приміряти перед дзеркалом і подарувала їй. Я побачила, що обличчя її прояснилося, вона засміялася і тихо сказала:
– Я боялася, що ти прийшла докоряти мені, сказати, що ти проти моїх стосунків з Марчелло.
Я окинула її довгим поглядом і сказала:
– Елізо, я справді проти. І приїхала сюди саме для того, щоб сказати це тобі, мамі, татові і нашим братам.
Вираз її обличчя змінився, очі наповнилися слізьми.
– Ти мене засмучуєш – чому ж ти проти?
– Солари – погані люди.
– Але не Марчелло.
Вона почала розповідати мені про нього. Сказала, що все почалося тоді, коли я була вагітна Ельзою. Мати поїхала до мене, і на Елізу ліг весь тягар родинних обов’язків. Якось вона пішла на закупи в супермаркет Солар, і Ріно, Лілин брат, сказав їй, що вона може залишити йому список потрібного, він пришле покупки їй додому. Поки Ріно говорив, вона помітила, як Марчелло здалека кивнув їй, немов даючи зрозуміти, що це його ідея. Відтоді він почав крутитися навколо неї, усіляко догоджаючи. Еліза сказала собі: він старий, не подобається мені. Але його присутність у її житті ставала дедалі відчутнішою, він поводився ґречно, навіть жестом чи словом не натякнувши на звичні для Солар паскудства. Марчелло – людина справді порядна, з ним вона почувається в безпеці, він такий сильний, такий імпозантний, немов десять метрів зростом. Ба більше. Відколи стало ясно, що він нею цікавиться, Елізине життя змінилося. Усі в нашому районі, і не тільки, почали ставитися до неї як до королеви, усі висловлювали їй пошану. То було чудове відчуття, до якого вона не звикла. «Раніше, – сказала вона, – ти була ніхто, а тут раптом тебе вже кожен собака знає. Звісно, ти написала книжку, здобула славу, тому тобі це звичне, а для мене ні, я просто оговтатись не могла». Вона з хвилюванням виявила, що більше не мусить ні про що турбуватись. Про все думав Марчелло, кожне її бажання було для нього наказом. Так минав час, а вона дедалі більше в нього закохувалась. Урешті вона прийняла його пропозицію. І тепер, якщо вона хоч один день не бачить і не чує його, то не може спати і знай плаче.
Я зрозуміла: Еліза переконана, що їй трапилось неймовірне щастя, і мені не стане сили зруйнувати цю її ідилію. Тим паче, що тут не було до чого причепитись: Марчелло такий розумний, Марчелло такий відповідальний, Марчелло такий чудовий, Марчелло просто досконалий. Вона дуже пильнувала, щоб кожне вимовлене нею слово свідчило про те, що вона не ототожнює його з родиною Солар, але водночас з обережною симпатією говорила то про його матір, то про батька, який дуже хворий на шлунок і вже навіть не виходить з дому, то про покійного дідуся, то навіть про Мікеле – мовляв, коли познайомитися з ним ближче, він зовсім не такий, як вважають люди, він дуже приязний.
– Повір мені, – сказала вона, – мені зроду не було так добре. До того ж мама, попри її вдачу, мене підтримує, і тато, і Джанні з Пеппе, які до недавнього часу цілими днями байдикували, а тепер Марчелло взяв їх на роботу і дуже добре їм платить.
– Якщо так, тоді одружуйтеся, – сказала я.
– Ми одружимось. Але поки що не час, Марчелло каже, що перше має привести до ладу деякі складні справи. Зрештою, ще триває жалоба по дідусеві, який під кінець позбувся розуму, не пам’ятав навіть уже, як ходити, як говорити, але Бог визволив його, забрав до себе. Однак як тільки все залагодиться, ми одружимося, не бійся. Зрештою, перед одруженням варто зрозуміти, чи уживемося ми разом, хіба ні?
Вона почала говорити словами, які не належали їй, – словами, що їх сучасна дівчина переймає з різних газеток. Я порівняла їх із тими словами, які б ужила сама, говорячи про такі речі, і усвідомила, що вони не надто відрізнялися, просто Елізині слова були не такі вишукані. Що тут відповісти? Прийшовши сюди, я не знала, що сказати, не знала я цього й тепер. Я б могла сказати: нема чого думати, Елізо, тут усе ясно – Марчелло використає тебе, а коли звикне до твого тіла, то покине. Але слова ці лунали мені як анахронізм, навіть моя мати не ризикнула вжити їх. Тому я змирилася. Я поїхала звідси, а Еліза зосталася. Що б я робила, якби теж залишилася, якою дорогою пішла б я? Хіба брати Солари й мені в юності не подобалися? А зрештою, чого я досягла, забравшись звідси? Не здобула навіть спроможності знайти мудрі слова, щоб переконати сестру не занапащати себе. Елізине обличчя було вродливе, дуже витончене, вона мала струнке тіло і лагідний голос. Марчелло я пам’ятала як високого вродливого хлопця з квадратним обличчям здорового кольору, вельми м’язистого і здатного на пристрасне, тривале кохання. Він довів це, коли закохався в Лілу, і схоже було, що відтоді він більше нікого не кохав. Що тут було сказати? Врешті вона принесла шкатулку і показала мені всі коштовності, які подарував їй Марчелло – супроти них сережки, які віддала їй я, були всього лиш дешевою дрібничкою.