– Будь обережна, – сказала я їй, – не помилися. Якщо треба, зателефонуй мені.
Я хотіла підвестися, але вона стримала мене, сміючись.
– Ти куди, хіба мама тобі не сказала? Усі прийдуть сюди на вечерю. Я тут наготувала всякого.
Я стрепенулася:
– Усі – це хто?
– Усі. Це буде сюрприз.
91
Першими прийшли батько, мати і П’єтро з дівчатками. Деде з Ельзою дістали ще більше подарунків від Елізи, яка дуже ними тішилася («Деде, золотце, поцілуй мене міцно-міцно сюди; Ельзо, яка пампушка, ходи до тітки, ти знаєш, що ми тезки?») Мати, схиливши голову і не глянувши на мене, відразу зникла на кухні. П’єтро спробував відвести мене вбік, щоб сказати щось важливе, але з виглядом людини, яка хоче довести свою невинуватість. Це йому не вдалося, бо батько силоміць всадовив його на диван перед телевізором і ввімкнув на всю гучність.
Минуло трохи часу, і з’явилася Джильйола з дітьми, двома розбишакуватими хлопчиськами, які відразу злигалися з Деде, тоді як збентежена Ельза знай тулилася до мене. Джильйола, тільки-но з перукарні, цокала височенними підборами і виблискувала золотом у вухах, на шиї, на зап’ястках. Вона ледве вміщалася у зелене блискуче плаття з величезним декольте, густий шар пудри на обличчі вже починав лущитися. Безцеремонно і з сарказмом вона звернулася до мене:
– А ось і ми, прийшли спеціально, щоб віддати шану вам, професорам. У тебе все добре, Лену? Це той самий університетський геній? Ого, яка кльова шевелюра у твого чоловіка.
П’єтро звільнився від мого батька, який весь час обіймав його за плечі, з несміливою усмішкою зірвався на ноги і, не зумівши стриматись, інстинктивно втупився поглядом у розкішну хвилю грудей Джильйоли. Вона помітила це із задоволенням.
– Не турбуйтеся, прошу, – сказала йому, – ви мене бентежите. Тут ніхто не встає, вітаючись з дамою.
Батько смикнув мого чоловіка, примушуючи знов сісти, наче боявся, що того заберуть у нього, і, попри гучність телевізора, почав далі щось розповідати. Я спитала у Джильйоли, як у неї справи, намагаючись поглядом і тоном голосу дати зрозуміти, що я не забула її звірень і підтримую її. Це, либонь, їй не сподобалось, бо вона сказала:
– Послухай, люба, у мене все гаразд, у тебе все гаразд, у всіх все гаразд. Але, якби мій чоловік не звелів мені прийти сюди, я б ліпше сиділа вдома, ніж нудитися тут до смерті. Це щоб внести ясність.
Я не встигла відповісти їй, бо у двері подзвонили. Моя сестра легко зірвалася на ноги і, немов пурхаючи в повітрі, побігла відчинити. Почулися її вигуки: «Яка я рада, мамо, заходьте!» Еліза знов з’явилася на порозі, тягнучи за руку свою майбутню свекруху, Мануелу Солару, святково одягнену, зі штучною квіткою у пофарбованому в червонястий колір волосся. Її смутні очі запали в глибоких очницях, вона була ще худішою, ніж тоді, коли я бачила її востаннє, сама шкіра і кості. За нею виглядав Мікеле, добре вдягнений і чисто поголений, його погляд і стримані жести випромінювали якусь спокійну силу. За мить у дверях з’явився здоровенний чолов’яга, якого я ледве впізнала, бо все в нього було гігантське: він був високий, з великими стопами і довгими, товстими, могутніми ногами, живіт, грудна клітка і плечі – немов набиті чимось важким і дуже щільним, велика голова з широким чолом, довге темне волосся, зачесане назад, лискуча, антрацитового кольору борода. Був то Марчелло, це підтвердила мені Еліза, яка підставила йому вуста для поцілунку, немов богові, якому належить виявляти пошану і вдячність. Він схилився і торкнувся її своїми вустами. Тим часом батько мій підвівся, підвівся також П’єтро зі сконфуженим виразом обличчя, а з кухні бігла, накульгуючи, моя мати. Я зрозуміла, що присутність синьйори Солари вважається чимось надзвичайним, чим варто пишатися. Еліза схвильовано шепнула мені: «Нині моїй свекрусі виповнюється шістдесят років». «Ага», – сказала я, але тим часом мене здивувало, що, тільки-но увійшовши, Марчелло звернувся прямо до мого чоловіка, немов вони уже знайомі. Він білозубо усміхнувся і гукнув йому: