Натомість на мене насунуло інше, більш заплутане почуття. Я була там, де я народилася, тут завжди мене вважали першою в усьому, і я була переконана, що це непорушний факт, принаймні в цьому середовищі. Але Мікеле, немов зумисне плануючи моє пониження в ранзі серед людей нашого району, а зокрема в лоні моєї родини, зробив так, щоб Ліла затьмарила мене, він навіть забажав, щоб я сама погодилася з її вищістю, публічно визнавши неперевершений потенціал моєї подруги. І вона охоче пристала на це. Ба більше, вона навіть посприяла цьому результатові, сама його запланувала і організувала. Якщо кілька років тому, у добу мого скромного успіху як письменниці, це мене б не образило, а навіть справило б приємність, тепер, коли все скінчилося, я усвідомила, що страждаю. Я обмінялася поглядами з матір’ю. Вона сиділа насуплена і з таким виразом обличчя, як тоді, коли ледве стримувалася, щоб не дати мені ляпаса. Вона хотіла, щоб я відмовилася від своєї звичної примирливої постави, щоб зреагувала, щоб показала свої глибокі знання, знання найвищої проби – не те що ті дурниці з Ачерри. Вона говорила це мені своїми очима, немов німо наказуючи. Але я змовчала. Мануела Солара раптом вигукнула, нетерпляче зиркаючи навколо: «Тут така спека, вам теж так жарко?»
93
Еліза, як і моя мати, не могла стерпіти втрати мого престижу. Але якщо мати мовчала, вона радісно й сердечно звернулася до мене, щоб дати мені зрозуміти, що я й далі залишаюся її надзвичайною старшою сестрою, якою вона завжди пишатиметься. «Маю дещо для тебе, – сказала вона, і додала, як звикле, перестрибуючи з однієї теми на іншу: – Ти колись літала літаком?» Я відповіла, що ні. «Хіба?» – «Авжеж». Виявилося, що з присутніх літав тільки П’єтро, і то не раз, але він говорив про це так, ніби нічого особливого в цьому немає. Натомість для Елізи то була чудова пригода, і для Марчелло також. Вони літали до Німеччини, почасти у справах, почасти для розваги. Спочатку Еліза трохи боялася, відчуваючи поштовхи та струси, струмінь холодного повітря бив їй просто в голову, немов намагаючись її пробити. Відтак з ілюмінатора вона побачила білосніжні хмари внизу і яскраво-блакитне небо вгорі. Вона виявила, що над хмарами погода завжди гарна і що згори земля мерехтить зеленими, синіми і фіалковими барвами та виблискує снігом, коли пролітаєш над горами. Вона спитала мене:
– Угадай, кого ми зустріли в Дюссельдорфі?
Я незадоволено буркнула:
– Не знаю, Елізо, кого ж?
– Антоніо.
– А-а.
– Просив переказати тобі великий привіт.
– У нього все добре?
– Чудово. Він дав мені для тебе подаруночок.
Значить, ось що вона мала для мене, подарунок від Антоніо. Вона підвелася і побігла по нього. Марчелло весело глянув на мене, а П’єтро спитав:
– Хто такий Антоніо?
– Один наш працівник, – сказав Марчелло.
– Колишній хлопець вашої дружини, – сказав Мікеле, сміючись. – Часи змінилися, професоре, нині жінки багато з ким зустрічаються й хизуються цим ще більше, ніж чоловіки. А у вас скільки жінок було?
П’єтро серйозно відповів:
– Жодної, я кохав тільки свою дружину.
– Брехун, – весело вигукнув Мікеле, – дозволите сказати вам на вухо, скільки жінок було в мене?
Він підвівся, підійшов ззаду до мого чоловіка, під повним огиди поглядом Джильйоли, і шепнув йому щось.
– Неймовірно! – вигукнув П’єтро з обережною іронією. Вони обидва засміялися.
Тим часом повернулася Еліза й простягла пакет, загорнений у папір.
– Відкривай.
– А ти знаєш, що там? – спантеличено спитала я.
– Ми обоє знаємо, – сказав Марчелло, – але сподіваємося, що ти не знаєш.
Я розгорнула пакет, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх. Зокрема Ліла дивилась на мене скоса, уважно, немов сподівалася, що звідти вислизне змія. Побачивши, що Антоніо, син божевільної Меліни, неотесаний і брутальний прислужник родини Солар, мій хлопець в юності, не прислав мені нічого гарного чи зворушливого, нічого такого, що б натякало на минуле, а всього лише книжку, усі ніби розчарувалися. Але потім побачили, що я зашарілася й дивлюся на обкладинку з радістю, якої не можу стримати. То була не просто якась книжка. То була моя книжка. Німецький переклад мого роману, який вийшов через шість років після публікації в Італії. Я вперше бачила це видовище – авжеж, видовище – перед очима мені стрибали мої слова, виражені чужою мовою.