– Ти про це не знала? – спитала Еліза щасливо.
– Ні.
– Ти рада?
– Дуже.
Моя сестра гордо оголосила присутнім:
– Це роман, який написала Ленучча, але німецькою мовою.
Від цього реваншу моя мати аж почервоніла й сказала:
– Бачите, яка вона славна?
Джильйола взяла в мене книжку, погортала й захоплено буркнула: «Єдине, що тут можна зрозуміти, це Елена Ґреко». Тоді Ліла наполегливо простягла руку, вимагаючи книжку. В її очах я побачила цікавість, прагнення торкнутися книжки, подивитися на слова цією невідомою мовою, яка містила мене, яка так далеко занесла мене. Я побачила, як нетерпляче вона хоче взяти цей предмет, цю її нетерплячість я знала змалку, і мене сповнила ніжність. Але Джильйола люто відсмикнула книжку, щоб та її не забрала, і сказала:
– Зачекай, зараз я дивлюся. Ти що, знаєш німецьку?
Ліла забрала руку й похитала головою, а Джильйола вигукнула:
– То не лізь, дай мені глянути – хочу добре роздивитися, яку це штуку втнула Ленучча!
Тоді, посеред загальної мовчанки, стала задоволено оглядати книжку. Погортала сторінки, одна за другою, повільно, немов читаючи по кілька рядків то тут, то там. Тоді нетверезим від вина голосом сказала, віддаючи книжку:
– Молодець, Лену, мої вітання з приводу всього – книжки, чоловіка, дітей. Ми гадаємо, що тебе знаємо тільки ми, але тебе знають навіть німці. Ти заслужила те, що маєш, заслужила своєю працею, нікого не скривдила, не крутила з чужими чоловіками. Спасибі, тепер мені вже пора іти, добраніч.
Зітхаючи, вона важко підвелася, від випитого вина ще більше обважніла. Гукнула дітям: «Збирайтеся швидше!» Хлопці заперечували, старший сказав діалектом якусь грубість, вона дала йому ляпаса й потягла до виходу. Мікеле похитав головою, усміхаючись, і пробурмотів: «Скільки клопотів мені справляє ця гівнючка, завжди псує мені настрій». А тоді спокійно сказав: «Почекай, Джильйо, куди так поспішаєш, спершу мусимо з’їсти солодке, яке приготував твій батько, а тоді вже підемо». Підбадьорені батьковими словами, хлопчаки миттю вислизнули з її рук і повернулися до столу. Але Джильйола далі йшла важким кроком до виходу, роздратовано мовлячи: «Тоді я йду сама, мені недобре». Але тут Мікеле голосно і жорстко гаркнув: «Сідай негайно!» – і вона застигла, немов слова ці паралізували їй ноги. Еліза зірвалася на ноги і пробурмотіла: «Ходімо, допоможеш мені принести торт». Взяла її за руку й потягла до кухні. Я заспокоїла поглядом Деде, яку налякав крик Мікеле. Тоді простягла книжку Лілі й сказала: «Хочеш подивитися?» Вона заперечно похитала головою й байдуже скривилася.
94
– І що ми тут робимо? – спитав П’єтро обурено і водночас весело, коли, вклавши дівчаток, ми зачинилися в кімнаті, яку нам виділила Еліза. Він хотів пожартувати з найбільш неймовірних моментів цього вечора, але я накинулася на нього, і ми почали тихо сваритися. Я була вкрай сердита на нього, на всіх, на себе саму. Хаотичні почуття, які вирували в мене всередині, знов породжували бажання, щоб Ліла захворіла і померла. Не через ненависть – я й далі любила її, я ніколи не могла б її ненавидіти. Але порожнеча, що залишалася після того, як вона вислизала від мене, була нестерпною. «Як тобі тільки спало на думку, – говорила я П’єтро, – погодитися на те, щоб вони забрали наш багаж, принесли сюди і силоміць переселили в це помешкання?» А він: «Я ж не знав, що то за люди». «Ні, – просичала йому я, – ти просто ніколи мене не слухав, я завжди розповідала тобі, де я народилася».
Ми довго сперечалися, він намагався заспокоїти мене, а я наговорила йому всякого. Сказала, що він був занадто несміливий, що дозволив витирати об себе ноги, що стояти на своєму він уміє тільки з добре вихованими людьми зі свого середовища, що я більше не можу покладатися на нього, та й на його матір покладатися не можу – як це сталося, що ще два роки тому в Німеччині вийшла моя книжка, а видавництво нічого мені не сказало, де ще, у якій ще країні її видали без мого відома, я хочу розібратися в цій справі до кінця і таке інше. Щоб задобрити мене, він з усім погоджувався й навіть запропонував уже наступного ранку зателефонувати до його матері та до видавництва. Тоді заявив про свою велику симпатію до, як він висловився, народного середовища, в якому я народилася і виросла. Сказав, що мати моя – людина щедра і дуже розумна, прихильно висловився про мого батька, про Елізу, про Джильйолу, про Енцо. Але тон його різко змінився, коли він заговорив про братів Солар: назвав їх негідниками, лукавими зловмисниками, лицемірними злочинцями. І врешті висловився про Лілу. Він тихо сказав: «А вона вразила мене найбільше». «Я це помітила, – бовкнула я, – ти говорив з нею цілий вечір». Але П’єтро енергійно захитав головою і уточнив, як не дивно, що Ліла здалася йому найгіршою зі всіх. Сказав, що насправді ніяка вона мені не подруга, що вона мене ненавидить, що, авжеж, вона надзвичайно розумна, авжеж, вона захоплює, але розум свій вживає не на добро – це лихий розум, який сіє розбрат і ненавидить життя – і чари її нестерпні, вони поневолюють і приносять згубу. Ось так.