Отаке-от комедіантство. Це її базікання в коридорі підтвердило, що наші стосунки перестали бути довірливими. Вони звелися до коротких новин, скупих подробиць, злісних реплік, порожньої балаканини, і більше не було звірень про події і думки, призначені лише мені. Життя Ліли належало тільки їй, вона, схоже, не хотіла ділитися ним ні з ким. Безглуздо було допитуватися: що ти знаєш про Пасквале, куди він подівся, який стосунок маєш ти до смерті Соккаво, до каліцтва Філіппо, що тебе спонукало прийняти пропозицію Мікеле, навіщо тобі треба, щоб він був такий залежний від тебе. Ліла сховалася, зачинилася в німоті, моя допитливість більше не могла породити щиру розмову, вона б сказала мені: що ти таке говориш, ти божевільна, який там Мікеле, яка залежність, який Соккаво, що тобі в голову стукнуло? Навіть тепер, коли я це пишу, я усвідомлюю, що не маю достатніх підстав стверджувати: Ліла пішла, Ліла зробила, Ліла зустріла, Ліла запланувала. Але, коли ми верталися машиною до Флоренції, я подумала собі, що хоч вона живе в нашому районі, такому відсталому і водночас передовому, життя її більш наповнене, ніж моє. Скільки всього я втратила, коли поїхала звідси, вважаючи, що я варта бозна-якого життя. А Ліла залишилася і от тепер дістала найсучаснішу роботу, багато заробляє, має абсолютну свободу здійснювати свої плани, які залишаються для мене незбагненними. Вона дуже любить свого сина, присвятила йому всю себе у перші роки його життя і досі дбає про нього; але, схоже, вона була здатна звільнитися від цього обов’язку, тільки-но цього захоче, він не справляв їй тих клопотів, які справляли мені доньки. Колись вона порвала зі своєю родиною, але, щойно змогла, взяла на себе всю вагу родинних обов’язків. Допомагала Стефано, який опинився в біді, але ніяким чином з ним не зближувалася. Терпіти не могла родину Солар, а все ж ішла з ними на угоду. Іронізувала над Альфонсо, а все ж водила з ним дружбу. Казала, ніби не хоче бачити Ніно, але я знала, що це не так, що вона обов’язково з ним зустрінеться. Її життя було повне руху, а моє застигло. П’єтро мовчки вів машину, дівчатка сварилися, а я багато думала про неї і про Ніно, про те, що може статися. Я фантазувала, що Ліла знов з ним зійдеться, знайде спосіб зустрітися з ним, оплутає павутинням, відіб’є від дружини і сина, використає у своїй війні сама вже не знаю проти кого, змусить розлучитися, а тимчасом втече від Мікеле, витягнувши з нього чимало грошей, покине Енцо і врешті вирішить скасувати шлюб зі Стефано, тоді, можливо, вийде за Ніно, а може, й ні, але нема сумніву, що вони об’єднають свої здібності, і хто знає, ким їм судилося стати разом.
Стати. Це дієслово завжди переслідувало мене, але вперше я це зрозуміла лише тоді. Я хотіла стати кимось, хоч ніколи не знала, ким саме. І я стала, у цьому нема сумнівів, але без додатка, без справжньої пристрасті, без визначеної амбіції. Я хотіла стати кимось – ось у чім суть – лише тому, що боялася, що Ліла стане бозна-ким, а я залишуся позаду. Я мала стати кимсь, ідучи її слідами. Мені, тепер вже дорослій, треба було знов почати ставати, але задля себе самої, без огляду на неї.
97
Тільки-но ми приїхали додому, я зателефонувала Аделе, щоб дізнатися про той німецький переклад, який передав мені Антоніо. Вона аж очі витріщила, бо теж нічого про це не знала, і зв’язалася з видавництвом. Через якийсь час вона знов подзвонила мені і сказала, що книжка вийшла не тільки в Німеччині, а й у Франції та Іспанії. «І що, – спитала я, – мені тепер робити?» Аделе збентежено відповіла: «Нічого, просто радій». «Звісно, – пробурмотіла я, – я дуже радію, але що робити з практичного погляду? Може, мені треба їхати туди, займатися промоцією?» Вона тепло відповіла: «Не треба нічого робити, Елено, на жаль, у всіх цих країнах книжка продається погано».
У мене зник настрій. Я безперестанку телефонувала у видавництво, хотіла більше знати про переклади, розсердилася, що ніхто не подумав мене повідомити, і врешті сказала сонній працівниці: «Я дізналася про німецьке видання не від вас, а від свого напівписьменного друга – оце так ви виконуєте свою роботу!» Пізніше я вибачилася, почуваючись дурепою. Один за одним надходили мені примірники перекладів французькою та іспанською, потім прийшло німецьке видання в новенькій палітурці, на відміну від пом’ятої обкладинки примірника, який надіслав мені Антоніо. Видання були потворні: на обкладинці були зодягнені в чорне жінки, чоловіки з пишними вусами у сицилійських кашкетах, розвішана білизна. Я погортала їх, показала П’єтро і поставила в книжкову шафу між іншими романами. Німий, даремно витрачений папір.