Я кивнула на знак згоди і, тішачись, а водночас бентежачись через цю похвалу, дещо схвильовано почала говорити про свої стосунки з П’єтро, про те, як він намагається нав’язати мені свій спосіб бачення. Тепер Маріароза вибухнула сміхом, і піднесений тон нашої розмови змінився. Порівнювати Франко з П’єтро? «Та ти жартуєш, – сказала вона, – П’єтро ледве спроможний якось справлятися зі своєю мужністю, і навіть мови нема про те, щоб він був здатен нав’язати тобі своє розуміння жіночості. А знаєш що? Я була певна, що зрештою ти за нього не вийдеш. Я була певна, що навіть якщо вийдеш, то через рік покинеш. Я могла б заприсягтися, що ти не захочеш народжувати від нього дітей. Той факт, що ви все ще разом, здається мені якимсь дивом. Ти справді порядна дівчина. Бідолашка».
99
Ось до чого ми дійшли: сестра мого чоловіка вважає мій шлюб помилкою і відкрито мені про це говорить. Я не знала, сміятися мені чи плакати, це здалося мені остаточним і безпристрасним вироком моєму подружньому нещастю. Зрештою, що мені було робити? Я говорила собі, що зрілість полягає в тому, щоб без зайвого хвилювання сприймати життя таким, яким воно є, щоб провести межу між щоденним досвідом і теоретичними знаннями, у тому, щоб навчитися бачити себе, пізнавати себе в очікуванні на великі переміни. Минали дні, і я заспокоїлась. Моя донька Деде трохи передчасно пішла у перший клас початкової школи, але вміла вже читати і писати; моя донька Ельза була щаслива, що цілий ранок могла бути зі мною сама у тихому помешканні; чоловік мій, занудний професор, врешті закінчував писати другу свою книжку, яка мала викликати ще більший резонанс, ніж перша; а я, синьйора Айрота, Елена Айрота, жінка, пригнічена необхідністю смирення, все ж таки, під спонукою своєї зовиці, а також борючись із власним занепадом, майже потай взялася досліджувати чоловічі ідеали жінки, від стародавнього світу до світу сучасного. Я робила це без жодної мети, аби лиш мати змогу сказати Маріарозі, своїй свекрусі чи комусь зі знайомих: я працюю.
І так у своїх хитромудрих рефлексіях я просунулася від першого і другого біблійного сотворення до Молль Флендерс Дефо, до мадам Боварі Флобера, до Анни Кареніної Толстого, до часопису «Ла Дерньєр мод» та Роз Селяві, і далі, ще далі, у полоні манії викриття. Поступово це почало приносити мені певне задоволення. Я всюди знаходила штучні образи жінок, створені чоловіками. Нашого не було там нічого, а навіть якщо щось незначне з’являлося, його відразу перемелював млин чоловічої уяви. Коли П’єтро був на роботі, Деде – у школі, Ельза гралася за кілька кроків від мого бюрка, а я врешті почувалася живою, колупаючись у словах; іноді пробувала уявити собі, яким би було моє життя і життя Ліли, якби ми обоє склали вступний іспит до середньої школи, а відтак і до ліцею, якби вчилися разом далі, аж до отримання університетського диплома, пліч-о-пліч, душа в душу, як досконала пара, в якій єднається інтелектуальна енергія, сила уяви і насолода від розуміння. Ми писали б разом твори, підписували б їх нашими іменами, запозичували б одна від одної силу, билися б одностайно за те, щоб наше завжди залишалося тільки нашим. Інтелектуальна самотність жінок – велика прикрість, казала я собі, яка шкода, що ми відрізані одна від одної, яке це марнотратство. У такі хвилини я почувалася так, ніби думки мої обривалися на півслові, вони вабили до себе, але водночас мали якийсь ґандж, вони прагнули підтвердження і розвитку, але їм бракувало переконливості, вони не мали довіри до самих себе. Тоді мене знов охоплювало бажання подзвонити їй і сказати: «Ось послухай, про що я розмірковую, будь ласка, поговорімо про це, скажи мені свою думку, пам’ятаєш, що ти казала мені про Альфонсо?» Але такої змоги більше не було вже багато років. Мені треба було навчитися жити своїм життям.
Одного дня, саме тоді, коли я особливо гостро відчувала цю потребу, я почула, як у замку обертається ключ. Це П’єтро прийшов на обід, забравши, як звикле, Деде зі школи. Я згорнула книжки й зошити, а дівчинка вже ввірвалася в кімнату під захоплені вигуки Ельзи. Вона була голодна, я знала, що зараз вона крикне: «Мамо, що є їсти?» Але, ще навіть не кинувши портфеля, вона вигукнула: «Прийшов татів друг, він обідатиме з нами!» Я точно пам’ятаю цю дату: 9 березня 1976 року. Я незадоволено підвелася, Деде схопила мене за руку й потягла в коридор. Тим часом Ельза, дізнавшись про прихід когось чужого, з осторогою вчепилась мені у спідницю. П’єтро весело сказав: «Дивись, кого я тобі привів».