100
Ніно більше не носив густої бороди, з якою я бачила його кілька років тому в книгарні, але волосся в нього було довге й скуйовджене. У всьому іншому він далі був тим самим хлопцем – високим, худющим, з блискучими очима й неохайним виглядом. Обійняв мене, присів, щоб приголубити дівчаток, піднявся, вибачаючись за несподіваний наїзд. Я байдуже промимрила кілька слів: «Заходь, сідай, яким вітром тебе завіяло у Флоренцію». Я почувалася так, немов у голові в мене шуміло гаряче вино, мені не вдавалося вповні усвідомити те, що відбувалося: він, саме він, у мене вдома. І мені здалося, ніби в мені й навколо мене звичний хід речей порушився. Що було в моїй уяві і що діялося насправді, хто був уявною тінню, а хто живим тілом? Тим часом П’єтро пояснював: «Ми зустрілися на факультеті, і я запросив його на обід». Я усміхалася й говорила: «Авжеж, усе готове, де наварено на чотирьох, стане і на п’ятьох, посидьте зі мною, поки я накриваю на стіл». Я поводилася спокійно, але всередині мене аж колотило, від силуваних усмішок боліли м’язи обличчя. Як тут опинився Ніно і що таке тут, що таке опинився? «Я зробив тобі сюрприз», – сказав мені П’єтро трохи налякано, як тоді, коли боявся, що у чомусь помилився. А Ніно засміявся: «Я сто разів просив його зателефонувати тобі, присягаюсь, але він не хотів». Тоді пояснив, що це мій свекор намовив його озватися до нас. Професора Айроту він зустрів у Римі на з’їзді соціалістичної партії, вони розговорилися, і Ніно сказав, що має дещо зробити у Флоренції, а тоді професор згадав П’єтро, нову працю, яку пише його син, і натякнув, що має терміново передати йому одну книжку, яку він тільки-но дістав. Ніно зголосився віднести її особисто, і ось тепер він обідає тут. Дівчатка змагалися за його увагу, він намагався розважити їх обох, із П’єтро розмовляв приязно, а зі мною – дуже серйозно.
– Подумати тільки, – сказав він мені, – я стільки разів бував у цьому місті по роботі, але не знав, що ти живеш тут, що у вас дві такі пречудові синьйорини. Як добре, що трапилася ця нагода.
– Ти далі викладаєш у Мілані? – спитала я, добре знаючи, що в Мілані він більше не живе.
– Ні, тепер я викладаю в Неаполі.
– Що саме?
Він незадоволено скривився:
– Географію.
– Тобто?
– Міську географію.
– Чому ти раптом вирішив повернутися?
– Моя мати хворіє.
– Співчуваю. Що з нею?
– Проблеми з серцем.
– А брати і сестри?
– У них справи непогані.
– Як твій батько?
– Як завжди. Але роки минають, усе змінюється, і останнім часом ми зблизилися. Як усі, він має свої вади й чесноти. – Він звернувся до П’єтро: – Скільки ми бунтували проти батьків і проти родини! Тепер прийшла наша черга, як дамо собі раду ми?
– Я даю собі раду цілком добре, – дещо іронічним тоном сказав мій чоловік.
– Не сумніваюся. Ти одружився з надзвичайною жінкою, а ці дві ваші принцеси просто досконалі – гарно виховані, елегантні. Яке чудове платтячко, Деде, воно тобі так личить! А хто подарував Ельзі цю гарну брошку з зірочками?
– Мама, – сказала Ельза.
Поступово я заспокоїлася. Секунди набули своєї звичної тривалості, а я нарешті усвідомила, що відбувається навколо. Ніно сидів за столом поруч зі мною, їв макарони, які я приготувала, ретельно нарізав маленькими шматочками Ельзину котлету, відтак з апетитом взявся за свою, з відразою говорив про хабарі, які корпорація «Локгід» давала Танассі та Ґуї, хвалив мої страви, сперечався з П’єтро про соціалістичну альтернативу, чистив яблуко, роблячи спіральку, що викликало захват у Деде. Тим часом помешканням розходились благодатні флюїди, яких я не відчувала вже давно. Як чудово, що обоє чоловіків ладнають між собою, симпатизують один одному! Я стала мовчки збирати зі столу. Ніно зірвався на ноги, зголосився навіть помити посуд, але за умови, якщо дівчатка йому допоможуть. «Відпочинь трохи», – сказав він мені, і я сіла собі, а він тим часом командував Деде та Ельзою, які були в захваті, питав мене іноді, де покласти ту чи ту річ, і далі базікав з П’єтро.
Це був справді він, після всіх цих років, і він був тут, у мене. Я нехотя глянула на обручку, яку він носив на підмізинному пальці. Він жодного разу не згадав про своє одруження, подумалось мені, говорив про матір, батька, але не про дружину й сина. Може, то не було одруження з кохання, може, він оженився задля вигоди, може, він був змушений оженитися. Відтак усі припущення розсипались. Ні з того ні з сього Ніно почав розповідати дівчаткам про свого сина Альбертіно, немов той був персонажем якоїсь казки, тон його ставав то кумедним, то ніжним. Урешті він витер руки, вийняв з гаманця світлину, показав її спершу Ельзі, тоді Деде, а відтак П’єтро, який передав її мені. Альбертіно був дуже гарненький. Йому було два рочки, він сидів, набурмосившись, на колінах у матері. Я кілька секунд дивилась на малого, тоді взялася розглядати її. Вона здалася мені прегарною, з великими очима й довгим чорним волоссям, їй було, мабуть, трохи більше двадцяти. Вона усміхалася, зуби її були рівненькі й блискучі, погляд закоханий. Я віддала фото й сказала: «Треба зробити кави». Я залишилась на кухні сама, вони всі четверо пішли у вітальню.