Ніно мав ділову зустріч, тому з багатослівними вибаченнями пішов відразу після кави з сигаретою. «Я завтра вже їду, – сказав він, – але скоро знову буду тут, наступного тижня». П’єтро кілька разів повторив, щоб він озивався, і Ніно пообіцяв, що обов’язково озветься. Дуже тепло попрощався з дівчатками, потис руку П’єтро, помахав мені і зник. Тільки-но за ним зачинилися двері, як на мене навалилася вся сірість нашого помешкання. Я очікувала, що хоч П’єтро так невимушено спілкувався з Ніно, але все одно знайде в гостеві щось неприємне, як це він робив завжди. Натомість він задоволено сказав: «Нарешті знайшлася людина, з якою варто проводити час». Не знаю чому, але ця фраза зранила мене. Я ввімкнула телевізор і дивилася його разом з дівчатками аж до вечора.
101
Я сподівалася, що Ніно зателефонує відразу ж наступного дня. При кожному дзвінку я здригалася. Але минув цілий тиждень, і він не давав про себе знати. Я почувалася так, ніби в мене важка застуда. Мені нічого не хотілося, я перестала читати й робити нотатки, сама на себе сердилася за це безглузде очікування. Відтак одного пополудня П’єтро повернувся додому в особливо доброму гуморі. Сказав, що Ніно заходив на кафедру, що вони провели разом трохи часу, але не вдалося переконати його прийти до нас вечеряти. «Він сам запросив нас завтра на вечерю, – сказав він, – усіх, разом з дівчатками. Він не хоче примушувати тебе куховарити».
Кров завирувала мені в жилах, я відчула до П’єтро якусь бентежну ніжність. Тільки-но дівчатка пішли у свою кімнату, я почала обіймати його, цілувати, шепотіти слова любові. Уночі я спала погано, точніше, спала з відчуттям, що не сплю. Наступного дня, коли Деде повернулася зі школи, я запхала її разом з Ельзою у ванну і добре їх обох вишурувала. Тоді зайнялася собою. Я довго ніжилася у ванні, зробила епіляцію, помила і ретельно висушила волосся. Приміряла всі плаття, які мала, мене дедалі більше бентежив мій вигляд, бо я собі не подобалася, не до вподоби було мені й те, як уклалося волосся. Деде з Ельзою крутилися навколо і гралися, наслідуючи мене. Ставали перед дзеркалом у позу, кривилися, незадоволені сукенками та зачісками, чалапали в моїх туфлях. Врешті я змирилася з тим, що я така, яка є. Занадто суворо висваривши Ельзу, бо вже перед виходом вона забруднила собі платтячко, я сіла за кермо, і ми поїхали забрати П’єтро та Ніно, які мали зустрітися в університеті. Цілу дорогу мене мучила тривога, я повсякчас сварила дівчаток, які бавилися, вигадуючи віршики зі словами «кака» і «піся». Що ближче ми були від місця зустрічі, то більше я сподівалася, що в останній момент якісь справи не дозволять Ніно прийти. Але, під’їхавши, я відразу побачила обох чоловіків, які балакали між собою. Ніно розмашисто жестикулював, немов запрошував співрозмовника увійти в простір, спеціально створений для нього. П’єтро, як завше, здався мені незграбним, шкіра на його обличчі почервоніла, він якось запобігливо сміявся. Жоден з них не виказав особливого захоплення від моєї появи.
Мій чоловік сів на заднє сидіння разом з доньками, Ніно вмостився поруч зі мною, щоб показати дорогу до місця, де чудово готують і – сказав він, обертаючись до Деде та Ельзи – смажать чудові млинці. Він описав ці млинці дуже докладно, викликавши ентузіазм у дівчаток. «Колись давно, – думала я, спостерігаючи за ним краєм ока, – ми гуляли, тримаючись за руки, і він мене двічі поцілував». Які гарні пальці. Мені він говорив тільки: «Тут праворуч, потім ще раз праворуч, а тоді на перехресті ліворуч». Жодного захопленого погляду, жодного компліменту.
У тратторії нас зустріли водночас радісно й шанобливо. Ніно знав власника та офіціантів. Я опинилася на чолі стола між дівчатками, а двоє чоловіків сіли один напроти одного. Мій чоловік почав розводитися про те, яке тяжке життя в університеті. Я майже весь час мовчала, пильнувала за Деде та Ельзою, які за столом зазвичай поводилися гарно, але за цієї нагоди весь час щось вичворяли і сміялися, прагнучи привернути увагу Ніно. Я збентежено думала: П’єтро забагато говорить, наводить на нього нудьгу, не дає йому слова сказати. Ми живемо в цьому місті вже сім років, але не маємо якогось вподобаного місця, куди можна було б запросити його у відповідь, якогось ресторану з гарною кухнею, як оцей, де б нас впізнавали, коли ми заходимо. Мені подобалася чемність господаря, він часто підходив до нашого стола, навіть сказав Ніно: «Цього я вам не раджу брати, це не для вас і не для ваших гостей, краще візьміть інше». Коли принесли ті знамениті млинці, дівчатка страшенно зраділи, як і П’єтро, і почали битися за них. Тільки тоді Ніно звернувся до мене.