– Чому ти більше нічого свого не видала? – спитав він без фривольного тону, який личив би застільній бесіді, зате з інтересом, який здався мені справжнім.
Я зашарілася й сказала, киваючи на доньок:
– Займалася дечим іншим.
– Та книжка була чудова.
– Спасибі.
– Це не комплімент, ти завжди вміла писати. Пам’ятаєш ту статейку про викладача релігії?
– Твої друзі так її й не опублікували.
– Через непорозуміння.
– Я втратила віру в себе.
– Мені шкода. А зараз ти щось пишеш?
– У вільний час.
– Роман?
– Сама не знаю, що це.
– Але на яку тему?
– Чоловіки, які вигадують жінок.
– Гарно.
– Побачимо.
– Працюй швидше, дуже хочеться прочитати.
І він здивував мене, показавши, що добре знає твори жінок, якими я цікавилася, – я була певна, що чоловіки такого не читають. І не лише це – він назвав мені одну книжку Жана Старобінскі, яку прочитав недавно, і сказав, що в ній є дещо корисне для мене. Скільки всього він знав! Таким він був з дитинства, його цікавило все. Він цитував Руссо та Бернарда Шоу, але, коли я його перебила, вислухав мене уважно. Коли я рознервувалася, бо дівчатка почали смикати мене, вимагаючи ще млинців, він подав знак господареві, щоб принесли ще одну порцію. Тоді звернувся до П’єтро:
– Тобі треба залишати дружині більше вільного часу.
– У її розпорядженні цілий день.
– Я не жартую. Якщо ти цього не зробиш, на тобі лежатиме провина не тільки в суто людському, а й у політичному плані.
– Провина в якому злочині?
– Марнування розуму. Спільнота, яка вважає слушним, щоб турбота про дітей і дім придушувала інтелектуальну енергію жінок, є ворогом самій собі, хоч сама цього не помічає.
Я мовчки чекала, як відреагує П’єтро. Мій чоловік відповів іронічно:
– Елена може культивувати свій розум скільки і як захоче, головне, щоб це не забирало часу в мене.
– Якщо це не забирає часу в тебе, то в кого забирає?
П’єтро насупився.
– Якщо до мети, яку ми перед собою ставимо, нас штовхає пристрасть, ніщо не може перешкодити нам довести намір до кінця.
Мене це вразило, і я буркнула, награно усміхаючись:
– Мій чоловік вважає, що в мене ні до чого нема справжнього інтересу.
Мовчанка. Ніно спитав:
– А це правда?
Я відразу відповіла, що не знаю, що не знаю нічого. Але поки я говорила, збентежена й сердита, я усвідомила, що очі мої виповнюються слізьми. Я опустила погляд. «Досить уже тих млинців», – мовила я дівчатам, не пануючи над своїм голосом. Ніно прийшов мені на допомогу і вигукнув: «Я з’їм ще одного, мама з татом ще по одному, а ще два будуть для вас – і годі!» Тоді покликав господаря й урочисто сказав: «Я прийду сюди разом з цими двома синьйоринами рівно через тридцять днів, і ви приготуєте нам цілу гору чудових млинців, домовились?» Ельза спитала:
– А скільки це – місяць, це тридцять днів?
Я тим часом зуміла придушити сльози, глянула на Ніно й сказала:
– А й справді, скільки це – місяць, чи справді це тридцять днів?
Ми стали жартувати – а найбільше Деде – про те, яке невиразне уявлення має Ельза про час. П’єтро хотів заплатити, але виявив, що Ніно вже розрахувався. Він запротестував, тоді сів за кермо, а я вмостилася на задньому сидінні між напівсонними дівчатками. Ми відвезли Ніно до готелю, і всю дорогу я без жодного слова слухала їхні дещо п’яні балачки. Коли ми під’їхали, охоплений ейфорією П’єтро сказав йому:
– Навіщо тобі викидати гроші – у нас є кімната для гостей, наступного разу можеш зупинитися в нас, без жодних церемоній.
Ніно засміявся:
– Менше ніж годину тому ми сказали, що Елені потрібно більше вільного часу, а тепер ти хочеш її навантажити ще й моєю присутністю?
Я безсило сказала:
– Мені буде приємно, Деде та Ельзі теж.