Я стежила за ним цілий вечір. Він був з нею лагідний, давав себе обіймати і цьомкати, усміхався їй з любов’ю, коли вона говорила дурниці й поводилася неґречно, неуважно бавився з хлопчиком. Але його ставлення до моїх доньок не змінилося, він далі приділяв їм дуже багато уваги, продовжував весело сперечатися з П’єтро і навіть мені сказав кілька слів. Дружина – мені так хотілося думати – його не дуже обходить. Елеонора була однією з численних цеглинок його динамічного життя, але не мала на нього жодного впливу, Ніно йшов далі своїм шляхом, не надаючи їй великої ваги. Тому я стала почуватися дедалі більш невимушено – особливо коли він кілька секунд потримав мій зап’ясток, немов хотів погладити, показуючи, що впізнає мій браслет; особливо коли він почав жартувати над моїм чоловіком, питаючи, чи він залишив мені час для себе; і особливо коли відразу після цього спитав мене, чи просунулась я у своїй роботі.
– Перша версія готова, – мовила я.
Ніно серйозно звернувся до П’єтро:
– Ти читав?
– Елена нічого не дає мені читати.
– Ти просто не хочеш читати, – відрубала я, але без неприязні, немов між нами це була така гра.
Тут втрутилася Елеонора, яка конче хотіла брати участь у розмові.
– Про що ви? – спитала вона. Я збиралася було їй відповісти, але думки її полетіли вже деінде, і вона весело спитала мене: – Підеш завтра зі мною по магазинах, коли Ніно буде на роботі?
Я усміхнулася з нещирою сердечністю. Дала свою згоду, і вона почала детально перелічувати все те, що збиралася купити. Тільки коли ми вийшли з тратторії, мені вдалося підійти до Ніно й прошепотіти:
– Хочеш глянути на мій текст?
Він подивився на мене із щирим здивуванням:
– Ти справді даси мені його прочитати?
– Якщо тобі цікаво, так.
Я крадькома, з тремтячим серцем передала йому аркуші, немов не хотіла, щоб П’єтро, Елеонора і дівчатка це побачили.
105
Уночі я й ока не склепила. Вранці мусила змиритися з необхідністю зустрічі з Елеонорою, ми домовилися на десяту біля готелю. «Тільки не роби дурниць, – застерегла себе саму я, – не питай, чи її чоловік уже почав читати твій текст: Ніно має роботу, йому знадобиться трохи часу; не треба про це думати, нехай мине хоча б тиждень».
Натомість рівно о дев’ятій, коли я саме збиралася виходити, задзвонив телефон. То був він.
– Даруй, – сказав Ніно, – але я збираюся в бібліотеку і не зможу тобі подзвонити аж до вечора. Ти певна, що я не заважаю?
– У жодному разі.
– Я прочитав.
– Уже?
– Так, і це чудова робота. У тебе прекрасні здібності для досліджень, варта уваги чіткість висловлювання й дивовижна винахідливість. Але чому я найбільше заздрю, то це твоїй здатності оповідати. Текст, який ти написала, важко якось охарактеризувати, не знаю, що це – есей чи оповідання. Але він надзвичайний.
– Це його хиба?