– Що саме?
– Що його важко охарактеризувати.
– Де там, це одна з його переваг.
– Гадаєш, мені варто опублікувати його в такому вигляді?
– Безперечно.
– Спасибі.
– Це тобі спасибі, тепер вже мушу бігти. Будь поблажлива до Елеонори, вона здається агресивною, але це тільки від несміливості. Завтра вранці вертаємося до Неаполя, але після виборів я озвуся і, якщо хочеш, можемо побалакати.
– Мені було б дуже приємно. Ночуватимеш у нас?
– Ти певна, що не заважатиму?
– Зовсім ні.
– Гаразд.
Він не поклав слухавки, я чула його віддих.
– Елено.
– Так.
– В юності Ліна засліпила нас обох.
Мене охопило сильне сум’яття.
– У якому сенсі?
– Ти врешті стала приписувати їй риси, які належать тільки тобі.
– А ти?
– А я зробив ще гірше. Мені по-дурному здалося, ніби я знайшов у ній те, що насправді бачив у тобі.
Кілька секунд я мовчала. Чому він вирішив згадати Лілу, отак, у телефонній розмові? А насамперед що він мав на увазі? Чи були це лиш порожні слова? Чи він намагався дати мені зрозуміти, що в юності він насправді хотів мене, але на Іскії врешті став приписувати одній те, що було властиве другій?
– Приїзди чимшвидше, – сказала я.
106
Я пішла гуляти з Елеонорою і трьома дітьми в стані такого благоденства, що навіть якби вона шпигнула мене ножем, я б не відчула болю. Зрештою, супроти моєї ейфорії та люб’язності дружина Ніно облишила свою неприязнь, похвалила Деде та Ельзу за дисциплінованість і зізналася, що захоплюється мною. Чоловік розповів їй про мене все, про моє навчання, про мій письменницький успіх. «Але я трішки ревную, – визнала вона, – не тому, що ти така успішна, а тому, що ти знаєш його з дитинства, а я ні». Їй теж би хотілося знати його малим, бачити, яким він був у десять років, а яким у чотирнадцять, який голос був у нього до змужніння, як він сміявся маленьким. «Добре, що в мене є Альбертіно, – сказала вона, – він викапаний батько».
Я подивилася на хлопчика, але схожості з Ніно не побачила, може, вона проявиться пізніше. «А я схожа на тата!» – гордо вигукнула Деде. Ельза ж додала: «А я більше схожа на маму». Мені згадався син Сильвії Мірко, точна копія Ніно. Як приємно було стискати його в обіймах, заспокоювати його плач у помешканні Маріарози! Що я шукала в тому хлопчикові тоді, коли ще не пізнала досвіду материнства? Що я шукала в Дженнаро, коли ще не знала, що він син Стефано? Що шукала в Альбертіно тепер, коли була матір’ю Деде та Ельзи, і чому я так уважно до нього придивлялася? Я не думала, що Ніно колись згадує про Мірко. Схоже також, що його ніколи не цікавив Дженнаро. Ох, ці чоловіки, що, одурманені насолодою, неуважно сіють навколо своє сім’я! Запліднюють нас, запаморочені оргазмом. Зазирають нам всередину і відразу тікають, залишивши, мов якийсь загублений предмет, свій привид, сховавши його в нашому тілі. Чи був Альбертіно дитиною бажаною, зачатою свідомо? Чи він теж повністю належав цій жінці-матері, а Ніно не відчував з ним ніякого зв’язку? Я здригнулася, сказала Елеонорі, що її син – копія батька, і сама втішилася з цієї брехні. Тоді я почала докладно, з теплотою і ніжністю, розповідати про те, яким був Ніно в початковій школі, у часи змагань, що їх організували вчителька Олів’єро і директор, у часи ліцею, за викладачки Ґальяні, під час канікул на Іскії, які ми проводили разом з іншими нашими друзями. Тут я зупинилася, хоч вона по-дитячому розпитувала мене далі: «А що було потім?»
Балачка за балачкою, я ставала їй дедалі симпатичнішою, вона прихилилась до мене. Ми зайшли в якусь крамницю і щось мені там сподобалося, я поміряла, але коли потім відмовилася від покупки, то при виході виявила, що Елеонора купила мені це в подарунок. Вона захотіла придбати сукенки також для Деде та Ельзи. У ресторані розраховувалась вона. Заплатила вона й за таксі, яким відвезла нас з дівчатками додому, а потім сама поїхала ним в готель, навантажена пакунками. Ми попрощалися й махали їй руками, аж поки автівка не завернула за ріг. Ось іще одна часточка мого міста, подумала я. Така далека від того, що я знаю. Гроші для неї немов не мали жодної вартості. Звісно, то не були гроші Ніно. Її батько був адвокатом, дідусь теж, а мати походила з династії банкірів. Я замислилась, чим відрізнялася їхня буржуйська заможність від багатства родини Солар. Думала, якими прихованими колами ходять гроші, перш ніж стати високими зарплатнями й щедрими гонорарами. Згадала хлопців з нашого району, які заробляли на хліб, розвантажуючи контрабандний товар, рубаючи дерева в парках, працюючи на будівництвах. Я думала про Антоніо, про Пасквале, про Енцо, які змалку гнули спину за марний гріш, щоб вижити. Інженери, архітектори, адвокати та банкіри були чимось зовсім іншим, але їхні гроші крізь сотні фільтрів надходили з тих самих кримінальних оборудок, з тих самих грабунків, крихта яких перетворилася також на чайові для мого батька, і вони долучилися до того, щоб я мала змогу вчитися. Де ж той поріг, за яким брудні гроші стають чистими й навпаки? Наскільки чистими були гроші, що їх, не задумуючись, витратила Елеонора в той спекотний флорентійський день; а чеки, за які були придбані всі ті їхні подарунки, наскільки вони відрізняються від чеків, якими Мікеле оплачує роботу Ліли? Цілий пополудень ми з доньками крутилися перед дзеркалом у подарованих сукенках. То був якісний одяг, яскравий і веселий. Зокрема, блідо-червоне плаття в стилі сорокових років, яке особливо мені личило, і я хотіла б, щоб Ніно побачив мене в ньому.