Але вся родина Сарраторе повернулася до Неаполя, і нагоди зустрітися знов у нас не було. Проти всяких очікувань, час не зупинився, а став спливати швидше. Ніно вернеться, сумнівів у цьому не було. І обговорюватиме зі мною мій текст. Щоб уникнути зайвого тертя, я поклала примірник на бюрко П’єтро. Тоді, з приємним усвідомленням того, що я добре попрацювала, я зателефонувала до Маріарози й сказала, що нарешті розібралася у всій тій плутанині, про яку говорила. Вона попрохала, щоб я тут-таки вислала їй текст. Через кілька днів вона зателефонувала, сповнена захвату, і спитала, чи може вона перекласти його французькою й надіслати своїй подрузі, власниці невеликого видавництва в Нантері. Я радо погодилася, але це було ще не все. Через кілька годин зателефонувала моя свекруха. Говорила вона вдавано ображеним тоном.
– Як це так, що тепер свої тексти ти даєш читати Маріарозі, а не мені?
– Боюся, тобі це буде нецікаво. Там сторінок сімдесят, це не роман, я й сама не знаю, що це таке.
– Коли не знаєш, що ти написала, це означає, що попрацювала ти добре. І в кожному разі дозволь мені самій вирішувати, цікаво це мені чи ні.
Їй я теж вислала примірник. Зробила я це майже байдуже. І це сталося вранці саме того дня, коли десь опівдні Ніно несподівано зателефонував з вокзалу: він тільки-но приїхав до Флоренції.
– Буду в тебе десь за півгодини, залишу речі й піду в бібліотеку.
– Може, чогось поїси? – невимушено спитала я. Мені здалося звичайною річчю – немов він повертався після довгої дороги – що він прийде до мене додому ночувати, що я приготую йому їсти, поки він прийматиме душ у моїй ванній, що ми разом пообідаємо – я, він і дівчатка, – поки П’єтро в університеті приймає іспити.
107
Ніно пробув у нас добрих десять днів. Те, що відбулося у той час, не мало нічого спільного з тим шаленим бажанням спокушати, яке було в мене багато років тому. Я не жартувала з ним, не фліртувала, не нав’язувала йому ніяких послуг, не грала ролі емансипованої жінки на взірець моєї зовиці, не робила грайливих натяків, не шукала його погляду, не намагалася сісти поруч з ним за столом або на дивані перед телевізором, не ходила по помешканні недбало одягнена, не намагалася опинитися з ним наодинці, не торкалася ліктем його ліктя, рукою чи грудьми – його руки, ногою – його ноги. Я була тиха, стримана, могла сухо сказати тільки кілька слів, дбала лише, щоб він добре їв, щоб дівчатка не набридали йому і щоб він почувався у нас зручно. Це не було якесь моє рішення, я просто інакше поводитися не могла б. Він багато жартував з П’єтро, з Деде, з Ельзою, але коли звертався до мене, ставав серйозним, зважував свої слова, ніби не було між нами давньої дружби. І мені доводилося робити те саме. Я була щаслива, що він живе в мене вдома, але не відчувала жодної потреби у фамільярному тоні чи жестах, мені подобалося залишатись десь на марґінесі, уникаючи прямих контактів між нами. Я почувалася, мов краплина дощу на павутині, й уважно дбала, щоб не скотитися додолу.
Ми мали тільки одну розмову, у ній ішлося лише про мій текст. Він заговорив про нього відразу по своєму приїзді, висловлюючись точно і проникливо. Його вразила оповідь про Іша та Іша’х, він почав мене розпитувати:
– Для тебе жінка в біблійній оповіді є не хтось інший, як сам чоловік?
– Так, – сказала я, – Єва не може і не вміє бути Євою поза Адамом – вона не має власної матерії. Її зло і її добро – це зло і добро на погляд Адама. Єва – це жіноча версія Адама. Божа операція виявилась такою вдалою, що вона сама не знає, що вона таке, риси її розпливчасті, вона не має власної мови, не має власного духу й власної логіки, вона легко втрачає форму.
– Жахливий стан, – прокоментував Ніно.
Я нервово зиркала на нього краєм ока, щоб зрозуміти, чи не сміється він з мене. Ні, він не сміявся. Ба навіть без сліду іронії дуже хвалив мене, назвав кілька книжок на суміжну тему, яких я не знала, і ще раз повторив, що вважає цю працю готовою до публікації. Я вислухала його, але не показала свого задоволення, лиш у кінці сказала: «Текст сподобався і Маріарозі». Він став розпитувати мене про зовицю, добре про неї відзивався як про науковицю, а також стосовно її відданості Франко. Тоді побіг в бібліотеку.