109
За кілька днів до того, як він мав повернутися до Неаполя, сталися два особливо неприємні випадки. Якось пополудні мені зателефонувала Аделе, їй теж дуже сподобалася моя праця. Порадила мені відразу ж надіслати текст у видавництво, з нього можна зробити невелику книжечку і видати одночасно з виходом перекладу у Франції, а якщо не встигнуть, то трохи пізніше. Байдужим тоном я розповіла про це за вечерею, Ніно розсипався компліментами й сказав дівчаткам:
– Ваша мама надзвичайна. – Тоді звернувся до П’єтро: – А ти читав?
– Не було часу.
– Краще тобі цього не читати.
– Чому це?
– Це не для тебе.
– Тобто?
– Занадто розумно написано.
– Що ти маєш на увазі?
– Що ти не такий розумний, як Елена.
І засміявся. П’єтро не сказав нічого, Ніно натискав далі:
– Ти образився?
Він чекав на реакцію, щоб ще більше принизити його. Але П’єтро підвівся з-за столу і сказав:
– Вибачте, мені треба працювати.
Я пробурмотіла:
– Доїж.
Він не відповів. Вечеряли ми у вітальні, вона була простора. Якусь мить справді здавалося, що він збирається вийти і зачинитися у своєму кабінеті. Але він півколом обійшов кімнату, сів на дивані і ввімкнув телевізор на повну гучність. Атмосфера стала нестерпною. За тих кілька днів усе так ускладнилося. Я почувалася дуже нещасною.
– Може, стишиш трохи? – спитала я.
Він просто відповів:
– Ні.
Ніно захихотів, скінчив їсти і допоміг мені прибрати зі столу. На кухні я сказала:
– Пробач йому, П’єтро багато працює і мало спить.
Він люто вибухнув:
– Як ти можеш терпіти його?
Я стривожено зиркнула на двері, добре хоч телевізор далі грав голосно.
– Я люблю його, – відповіла я. Ніно наполягав, що допоможе мені помити посуд, але я сказала: – Іди, будь ласка, ти мені тільки заважаєш.
Наступний епізод був ще прикріший, до того ж вирішальний. Я більше не знала, чого хочу насправді: у мене вже виникало бажання, щоб цей період якнайшвидше скінчився, щоб я могла повернутися до звичного родинного життя, подбати про видання своєї книжки. Але мені подобалося заходити вранці в кімнату Ніно, прибирати той безлад, який він залишав по собі, стелити ліжко, куховарити з думкою, що ввечері він вечерятиме з нами. І мені не хотілося, щоб все це скінчилося. Іноді пополудні мені здавалось, ніби я божеволію. Здавалось, ніби, попри присутність дівчаток, помешкання порожнє, я сама здавалась собі порожньою, не відчувала жодного інтересу до того, що написала, усвідомлювала поверховість свого твору, не вірила більше в захват Маріарози, Аделе, французького видавництва, італійського видавництва. Я думала: тільки-но він поїде геть, усе втратить сенс.
Я саме була в такому настрої – життя вислизало від мене, залишаючи по собі нестерпне відчуття втрати, – коли П’єтро повернувся з університету особливо похмурим. Ми саме чекали на нього, щоб сісти за вечерю, Ніно прийшов півгодини тому, але його відразу взяли в полон дівчатка. Я лагідно спитала:
– Щось сталося?
Він вибухнув:
– Ніколи більше не приводь додому людей зі своїх країв!
Я аж застигла, думаючи, що він натякає на Ніно. Той саме зазирнув у кімнату разом з Деде та Ельзою, які ходили за ним назирці, і теж, видно, подумав те саме, бо глянув на нього з провокативною усмішечкою, немов сподіваючись, що той влаштує йому сцену. Але П’єтро мав на увазі інше. Зневажливим тоном, який з’являвся в нього тоді, коли він був переконаний, що на кону основоположні засади, які він повинен захищати, П’єтро сказав:
– Сьогодні до мене знову приходила поліція, вони називали імена й показували фотографії.
Я зітхнула з полегкістю. Я знала, що після того, як він не захотів забрати заяву на студента, який цілився в нього з пістолета, ще більше, ніж зневага багатьох молодих активістів і не одного викладача, над ним тяжіли постійні візити поліцейських, які мали його за інформатора. Я подумала, що він такий похмурий з цієї причини, і роздратовано перебила його: