– Ти сам винен. Не треба було цього робити, я тобі вже казала. Тепер ти їх більше не позбудешся.
Втрутився Ніно, насмішкувато спитавши у П’єтро:
– На кого ти доніс?
П’єтро навіть не глянув на нього. Він сердився на мене і сваритися хотів зі мною. Він сказав мені:
– Я вчинив слушно тоді і мав би вчинити слушно й нині. Але мусив мовчати, бо тут замішана ти.
Тут я зрозуміла, що річ була не в поліцейських, а в тому, що вони йому сказали. Я пробурмотіла:
– До чого тут я?
У нього змінився голос:
– Хіба Пасквале з Надею не твої друзі?
Я тупо повторила:
– Пасквале з Надею?
– Поліцейські показали мені фото терористів, серед них були й їхні фото.
Я оніміла. Значить, те, що я собі уявляла, було правдою, П’єтро мені це підтвердив. Перед очима мені на кілька секунд знову пробігли образи: Пасквале розряджає пістолет у Джино, стріляє по ногах Філіппо, а тим часом Надя – не Ліла, а Надя – піднімається сходами, стукає у двері Бруно, заходить і стріляє йому в обличчя. Жах. Але в ту мить тон П’єтро здавався мені недоречним, немов він використовує цю новину, щоб поставити мене в незручне становище перед Ніно, щоб розпочати суперечку, якої я не хотіла. І Ніно справді знову втрутився, далі насміхаючись з нього:
– Значить, ти інформатор поліції? Ти цим займаєшся? Виказуєш товаришів? А батько твій це знає? А мати? А сестра?
Я мляво пробурмотіла: «Ходімо вечеряти». Але тут-таки сказала Ніно, щоб применшити важливість всієї цієї справи і щоб він перестав дражнити П’єтро, згадуючи його родину: «Припини, який він там інформатор». Тоді плутано розповіла, що якийсь час тому мене відвідав Пасквале Пелузо, хтозна, чи він його пригадує, хороший хлопець з нашого району, який завдяки життєвим перипетіям зійшовся з Надею, її він напевно пам’ятає, це донька викладачки Ґальяні, так, саме вона. І тут я затнулася, бо Ніно сміявся. Він вигукнув: «Надя, о Боже милий, Надя! – і знову звернувся до П’єтро ще більш глузливим тоном: —Тільки ти й кілька тупих поліцейських можете думати, що Надя Ґальяні бере участь у збройній боротьбі, та це ж божевілля. Надя, найдобріша і найлагідніша людина, яку я тільки знаю. До чого ми докотилися в цій Італії, ходімо їсти, ну ж бо, захист законно встановленого ладу поки що може обійтися без тебе». І пішов до столу, покликавши Деде з Ельзою, а я почала приносити страви, думаючи, що П’єтро ось-ось теж з’явиться.
Але він не з’явився. Я подумала, що він пішов помити руки або зволікає, щоб заспокоїтися, і сіла на своє місце. Я була схвильована, цього вечора мені хотілося спокою, якогось мирного фіналу цієї історії. Але він не приходив, а дівчатка вже їли. Тепер Ніно теж розгубився.
– Починай, – сказала я йому, – інакше охолоне.
– Починай спершу ти.
Я завагалася. Може, мені слід піти подивитися, як там мій чоловік, що робить, чи вже заспокоївся. Але мені не хотілося, його поведінка мене роздратувала. Чому він не змовчав про той візит поліцейських, зазвичай так він і робив у тому, що стосувалося його справ, мені він ніколи нічого не розповідав. Чому він сказав це в присутності Ніно: «Ніколи більше не приводь мені додому людей зі своїх країв». Чому йому так припекло розголосити перед всіма цю справу, він же міг почекати й відвести душу пізніше, коли ми вже зачинимося у спальні? Він був злий на мене, ось у чому річ. Хотів зіпсувати мені вечір, йому було начхати на все, що я роблю і чого прагну.
Я почала їсти. Вечеряли ми вчотирьох, з’їли перше, друге і десерт, який я приготувала. П’єтро не показався. Тут мене охопила страшенна лють. П’єтро не хоче їсти? Добре, хай не їсть, очевидно, він не голодний. Хоче побути сам? Чудово, помешкання велике, не буде його – не буде напруги. Тепер було вже ясно, що проблема полягає не в тому, що у нас вдома якось з’явилися дві особи, яких поліція підозрює в участі у збройному угрупованні. Проблема в тому, що він не надто бистрий на розум, що не спроможний гідно витримати цей чоловічий поєдинок, що через це він страждає і тому напускається на мене. Але яке мені діло до тебе і твоєї нікчемності? «Приберу зі столу пізніше», – голосно сказала я, немов наказуючи сама собі, своєму збентеженню. Тоді ввімкнула телевізор і сіла на диван разом з Ніно та дівчатками.
Час минав поволі, напружено. Я відчувала, що Ніно почувається незручно, але водночас інцидент його розвеселив. «Піду покличу тата», – сказала Деде, яка, поївши, переживала за П’єтро. «Іди», – сказала я. Повернулася вона майже навшпиньках і шепнула мені до вуха: «Він ліг у ліжко і спить». Ніно все одно почув і сказав: