– Завтра я їду геть.
– Ти скінчив свою роботу?
– Ні.
– То залишайся ще.
– Не можу.
– П’єтро – хороша людина.
– Ти його захищаєш?
Захищаю від чого, від кого? Я не зрозуміла і була готова розсердитись і на Ніно також.
110
Дівчатка заснули перед телевізором, і я віднесла їх у ліжко. Коли я повернулася, Ніно вже не було, він зачинився у своїй кімнаті. Я була пригнічена. Прибрала зі столу й помила посуд. Якою дурницею було просити його залишитися ще, його від’їзд був тільки на краще. Разом з тим, як мені витримати оце сіре життя без нього? Я б хотіла, щоб він принаймні пообіцяв, що рано чи пізно приїде знову. Я хотіла, щоб він знов ночував у моєму домі, щоб ми вранці разом снідали й вечеряли за тим самим столом ввечері, щоб він теревенив про всякі дрібниці звичним веселим тоном, щоб він вислуховував мене, коли мені треба буде висловити якусь думку, щоб він з пошаною сприймав кожне моє речення, щоб зі мною він ніколи не вдавався до іронії чи сарказму. Проте мені довелося визнати, що це швидке погіршення стосунків, яке унеможливило його перебування в цьому домі, було його провиною. П’єтро прихилився до нього. Йому було приємно бачити його коло себе, для нього була важлива дружба, що виникла між ними. Чому Ніно захотів завдавати йому болю, принижувати його, позбавляти авторитету? Я змила косметику, помилася, одягла нічну сорочку. Закрила вхідні двері на замок і ланцюжок, вимкнула газ, опустила всі жалюзі, загасила світло. Пішла подивитися до дітей. Я сподівалася, що П’єтро справді спить, а не чекає на мене, щоб влаштувати сварку. Глянула на його нічний столик: він прийняв заспокійливе й заснув. Мене сповнила ніжність до чоловіка, я поцілувала його в щоку. Який він непередбачуваний – надзвичайно розумний і водночас дурний, вразливий і водночас тупий, відважний і водночас боягузливий, високоосвічений і водночас темний, добре вихований і водночас грубий. Айрота-невдаха, який загруз десь по дорозі. Чи Ніно, такий впевнений у собі, такий рішучий, міг би підтримати його, допомогти стати кращим? Я знов і знов питала себе, чому ця недавно виникла дружба перетворилася в односторонню ворожість. Тепер мені здалося, що я розумію. Ніно хотів допомогти мені побачити свого чоловіка таким, яким він був насправді. Він вважав, що я створила собі ідеалізований образ, який підкорив мене і емоційно, і інтелектуально. Він прагнув показати мені ту неспроможність, яку ховав у собі цей дуже молодий університетський професор, автор дипломної роботи, на основі якої він написав дуже цінну книжку, учений, який вже давно працює над новим твором, що мав би ще більше зміцнити його авторитет. Немов за ці останні дні він знай волав до мене: твій чоловік – посередність, ти народила двох доньок від нікчеми. Його наміром було звільнити мене, знецінивши його, повернути мене самій собі, знищивши його. Але чи усвідомлював він при цьому, що хоч-не-хоч, але альтернативним взірцем переді мною постає він сам?
Це запитання розлютило мене. Ніно повівся нерозсудливо. Він зруйнував ситуацію, яка була для мене єдиним можливим джерелом рівноваги. Навіщо було влаштовувати весь цей шарварок, нічого мені не сказавши? Хто просив його відкривати мені очі, рятувати мене? Звідки він взяв, що я цього потребую? Він думав, що може робити все, що хоче, з моїм подружнім життям, з моїми материнськими обов’язками? Навіщо? Чого він хоче досягти? Це він – вирішила я – повинен розібратися в собі. Йому не потрібна наша дружба? Невдовзі буде відпустка. Я поїду у В’яреджо, він сказав, що поїде на Капрі, де його тесть має будинок. Нам обов’язково дожидатися закінчення відпустки, щоб знов побачитись? Чому це? Можна було б вже зараз, улітку, зміцнити стосунки між нашими родинами. Я б могла зателефонувати Елеонорі, запросити її з чоловіком і сином провести кілька днів з нами у В’яреджо. І мені теж хотілося б, щоб вони запросили мене з Деде, Ельзою та П’єтро на Капрі, я там ніколи не була. Але навіть якщо цього не буде, чому ми не можемо листуватися, обмінюватись думками, прочитаними книжками, говорити про наші робочі плани?
Я ніяк не могла заспокоїтись. Ніно вчинив недобре. Якщо йому справді залежало на мені, він повинен все повернути як було. Він повинен повернути собі прихильність і дружбу П’єтро, мій чоловік тільки цього й прагне. Чи він справді гадав, що робить мені добро, спричиняючи всі ці клопоти? Ні-ні, мушу поговорити з ним, сказати, що з його боку було дурницею так познущатися з П’єтро. Я сторожко встала з ліжка й вийшла з кімнати. Босоніж перетнула коридор, постукала у двері Ніно. Зачекала якусь мить і ввійшла. У кімнаті було темно.