– Ти врешті наважилась, – почула я.
Я здригнулася, не спитала себе – наважилась на що? Знала лише, що він мав слушність, я наважилась. Поспіхом стягла з себе нічну сорочку і лягла біля нього. Було спекотно.
111
У своє ліжко я повернулася десь близько четвертої ранку. Мій чоловік здригнувся й пробурмотів уві сні: «Що сталося?» Я рішуче сказала: «Спи», – і він затих. Я почувалася, мов у дурмані. Я була щаслива від того, що сталося, але, як не намагалася, не могла усвідомити цього в контексті моєї ситуації, у контексті того, ким була я в цьому домі, у Флоренції. Мені здавалося, що все, що було між мною та Ніно, сталося в нашому районі, коли його батьки переїжджали, а Меліна жбурляла всякі речі з вікна й репетувала, змучена стражданням; або ж на Іскії, коли ми ходили гуляти, тримаючись за руки; чи того вечора в Мілані, після зустрічі в книгарні, коли він захистив мене від жорстокого критика. Це вселило в мене певне відчуття безвідповідальності, а може, навіть невинності, немов подруга Ліли, дружина П’єтро, мати Деде та Ельзи не мали нічого спільного з цією дівчинкою-дівчиною-жінкою, яка кохала Ніно й нарешті здобула його. Я відчувала сліди його рук і поцілунків у кожній часточці свого тіла. Жага насолоди не хотіла вгамовуватись, я лиш думала: «До світанку ще далеко, що я роблю тут, треба знов повернутися до нього».
Відтак я задрімала. Я розплющила очі, здригнувшись, у кімнаті було світло. Що я наробила? Саме тут, у себе вдома, яке безглуздя. Зараз П’єтро прокинеться. Зараз прокинуться дівчатка. Треба приготувати сніданок. Ніно попрощається з нами і повернеться до Неаполя, до дружини і сина. Я знову стану собою.
Я встала, довго милася під душем, витерла волосся, ретельно нафарбувалася, одягла святкову сукню, немов збиралася виходити. Так, звісно, ми з Ніно глупої ночі присягались одне одному, що більше не загубимося, що знайдемо спосіб далі кохати одне одного. Але як і коли? Навіщо йому далі шукати зустрічі зі мною? Усе, що могло між нами статися, вже сталося, усе інше буде лише ускладнювати життя. Годі. Я ретельно накрила на стіл. Мені хотілося, щоб у нього залишився гарний спогад про перебування у цьому домі, про його затишок, про мене.
З’явився П’єтро, розкошланий, у піжамі.
– Куди ти збираєшся?
– Нікуди.
Він розгублено глянув на мене – ніколи так не бувало, щоб я з самого ранку так убиралася:
– Маєш гарний вигляд.
– Не твоя в цьому заслуга.
Він підійшов до вікна, визирнув надвір і пробурмотів:
– Учора ввечері я був дуже втомлений.
– І дуже неввічливий.
– Я вибачусь перед ним.
– Ти мав би вибачитися насамперед переді мною.
– Вибач.
– Він сьогодні від’їжджає.
Показалася Деде, вона була босоніж. Я пішла по її капці, розбудила Ельзу, яка, як звикле, ще із заплющеними очима вкрила мене поцілунками. Як гарно вона пахне, яка вона м’якенька! Так, сказала я собі, це сталося. Тим ліпше, бо могло ніколи не статися. Але тепер мені треба тримати себе в руках. Маю подзвонити до Маріарози, щоб дізнатися про те, як справи у Франції, поговорити з Аделе, сама піти у видавництво, щоб з’ясувати, що вони хочуть зробити з моїм текстом, чи справді збираються його опублікувати, а чи просто прагнуть задовольнити мою свекруху. Відтак я почула шум у коридорі. То був Ніно, знаки його присутності збурили мене, він ще тут, ще ненадовго тут. Я вислизнула з обіймів доньки і сказала: «Вибач, Ельзо, мама зараз вернеться», – і вибігла з кімнати.
Ніно, заспаний, виходив зі своєї кімнати, я заштовхала його у ванну й зачинила двері. Ми стали цілуватися, і я знову забула про місце і час. Мене саму здивувало те, як сильно я його бажала – я так добре вміла приховувати все від самої себе. Ми притискалися одне до одного з шаленством, якого я не зазнала ніколи – немов тіла вдаряються одне об одне, намагаючись розбитися. Ось у чому полягає насолода: розлетітися на друзки, змішатися одне з одним, не знати, що моє, а що його. Якби навіть з’явився П’єтро, якби навіть зазирнули дівчатка, вони б не змогли нас розпізнати. Я прошепотіла йому просто в рот:
– Залишайся ще.
– Не можу.
– Тоді вертайся, присягнись, що вернешся.
– Так.
– І дзвони мені.
– Так.
– Скажи, що не забудеш мене, скажи, що не покинеш, скажи, що кохаєш мене.
– Я кохаю тебе.
– Повтори.
– Я кохаю тебе.
– Присягнись, що це правда.
– Присягаюсь.
112
Через годину Ніно пішов, хоч П’єтро трохи сердитим тоном наполягав, щоб він залишився, а Деде розревілася. Мій чоловік пішов митися, а через якийсь час з’явився, готовий виходити. Опустивши очі, він сказав мені: «Я не сказав поліцейським, що Пасквале з Надею були в нас. І не сказав цього не тому, щоб захистити тебе, а тому, що вважаю, що тепер протести почали плутати зі злочинами». Я не відразу зрозуміла, про що він. Пасквале з Надею геть вилетіли мені з голови і не хотіли вертатися. П’єтро кілька секунд мовчки чекав. Може, він хотів, щоб я визнала слушність його міркувань, може, прагнув розпочати цей спекотний день, коли йому треба приймати іспити, з відчуттям, що ми помирилися, що принаймні цього разу ми дотримувалися тої самої думки. Але я лиш неуважно кивнула. Хіба мене обходили його політичні переконання, хіба мене обходили Пасквале з Надею, чи смерть Ульріки Майнгоф[10], чи народження соціалістичної республіки В’єтнам, чи електоральні перемоги комуністичної партії? Цілий світ кудись подівся. Я відчувала, що запалася глибоко всередину самої себе, всередину власного тіла, яке здалося мені не тільки єдиним можливим пристановищем, а й єдиною річчю, над якою варто ламати собі голову. Мені полегшало, коли він, свідок ладу й безладу, зачинив за собою двері. Мені нестерпно було далі відчувати на собі його погляд, я боялася, що раптом видимими стануть поцілунки на моїх зболілих устах, нічна втома, вкрай чутливе, немов попечене, тіло.