Тільки-но я опинилась на самоті, як до мене повернулася впевненість у тому, що Ніно я більше не побачу й не почую. До неї додалася ще одна певність: я не можу більше жити з П’єтро, мені нестерпно далі спати з ним в одному ліжку. Що робити? «Я покину його», – подумала я. Піду геть разом з доньками. Але як саме це зробити, просто піти і все? Я нічого не знала про окреме проживання, про розлучення, яка тут була процедура, скільки часу треба, щоб отримати свободу. І не знала жодної пари, яка пройшла через це все. Як бути з дітьми? Якими мали бути домовленості щодо їхнього утримання? Чи могла б я забрати дівчаток в інше місто, приміром, у Неаполь? А чому, зрештою, у Неаполь, чому не в Мілан? Якщо я покину П’єтро, сказала я собі, раніше чи пізніше мені треба буде шукати роботу. Часи тепер паскудні, економіка кульгає, і Мілан був би для мене добрим місцем, там же є видавництво. Але як бути з Деде та Ельзою? Як же їхні стосунки з батьком? Значить, мені доведеться залишитися у Флоренції? Нізащо у світі. Краще вже Мілан, а П’єтро міг би приїздити до доньок, коли тільки зможе або захоче. Так. Але мене тягло до Неаполя. Не в наш район, туди я б ніколи не повернулася. Я уявила, що житиму в тому блискучому Неаполі, в якому ніколи не жила, за кілька кроків від дому Ніно, на вулиці Тассо. Бачити його з вікна, коли він іде до університету або вертається додому, зустрічати його на вулиці, говорити з ним щодня. Не тривожачи його. Не втручаючись у його родинне життя, а навпаки, зміцнивши дружні стосунки з Елеонорою. Мені було б досить такої близькості. Значить, все-таки Неаполь, а не Мілан. Зрештою, після розлучення з П’єтро Мілан не буде вже таким гостинним. Стосунки з Маріарозою та Аделе охолонуть. Вони не порвуть зі мною, ні, вони ж виховані люди, але все-таки це мати і сестра П’єтро, хоч вони і не дуже високої думки про нього. Не кажучи вже про його батька Ґвідо. Ні, нема сумніву, я більше не можу так само розраховувати на родину Айрот, можливо, і на видавництво теж. Допомогти мені зміг би хіба що Ніно. У нього всюди добрі друзі, він напевно знайде спосіб підтримати мене. Аби лиш ця моя близькість не роздратувала його дружину чи й самого Ніно. Для нього я була заміжня жінка, яка живе з родиною у Флоренції. А отже, далеко від Неаполя і не вільна. Зруйнувати отак раптом свій шлюб, побігти за ним, оселитися поблизу його дому – гм. Він сказав би, що я здуріла, що я пришелепувата дурепа, яка не може жити без мужчини. А що вже казати, як обурились би подруги Маріарози. Зрештою, така жінка йому зовсім ні до чого. Він кохав багатьох жінок, перебирався з ліжка в ліжко, сіяв всюди дітей без жодних зобов’язань, вважав шлюб необхідною умовністю, яка, однак, не повинна сковувати бажань. Я б виставила себе на посміх. За своє життя я обходилася без стількох речей, що можу обійтися й без Ніно. Піду своєю дорогою разом з доньками.
Але пролунав дзвінок, я побігла до телефона. То був він, на тлі чувся гучномовець, галас, гуркіт, голос його ледве долинав до мене. Він тільки-но приїхав до Неаполя, дзвонив з вокзалу.
– Хотів тільки почути тебе, – сказав він. – Як ти?
– Добре, – відповіла я.
– Що робиш?
– Збираюся обідати з дівчатками.
– П’єтро вдома?
– Ні.
– Тобі сподобалося кохатися зі мною?
– Так.
– Дуже?
– Страшенно.
– У мене більше нема жетонів.
– Іди, бувай, дякую, що зателефонував.
– Почуємося.
– Коли тільки захочеш.
Я була задоволена собою, своїм самовладанням. Я тримала його на слушній відстані, запевнила я себе, на ввічливий дзвінок відповіла ввічливо. Але через три години він подзвонив знову, теж з таксофона. Він нервував.