114
Ми поїхали на море. Уваги дівчаткам я приділяла мало, майже весь час залишала їх на батька. Я постійно бігала в пошуках таксофону, просто для того, аби сказати Ніно, що кохаю його. Тільки кілька разів мені відповіла Елеонора – я повісила слухавку. Але її голосу було досить, щоб роздратувати мене, я вважала несправедливим, що вона може бути поруч з ним вдень і вночі. Що їй до нього, що їй до нас? Це роздратування допомогло мені перемогти страх, і плани знов побачитись у Флоренції здавалися мені дедалі реальнішими. Я сказала П’єтро, і це була правда, що хоч італійське видавництво, при всіх їхніх добрих намірах, не зможе видати книжку раніше січня, однак у Франції вона має вийти в кінці жовтня. Тому мені треба терміново вирішити певні сумніви, а для цього потрібні деякі книжки, тож я мушу повернутися додому.
– Я привезу тобі їх, – запропонував він.
– Побудь трохи з дівчатками, ти їх майже не бачиш.
– Мені подобається водити машину, а тобі ні.
– Дай мені хоч ненадовго спокій, гаразд? Можна мені отримати бодай день свободи? Навіть прислуга має вільний день, чому не можна мені?
Я вирушила машиною рано-вранці, небо було помережане білими хмаринками, з вікна дув свіжий вітер, несучи запахи літа. Коли я ввійшла в порожній дім, у мене закалатало серце. Я роздяглася, помилася, подивилась на себе в дзеркало, мене збентежила бліда пляма живота і грудей, я одягалася, роздягалася і знов одягалася, поки не відчула себе гарною.
Десь близько третьої пополудні приїхав Ніно – не знаю, яку байку він розповів дружині. Ми кохалися аж до вечора. Уперше він мав змогу спокійно насолодитись моїм тілом, він робив це з побожністю, з поклонінням, до яких я була не готова. Я намагалась не відставати від нього, хотіла будь-що бути на висоті. Але коли я побачила, як він лежить, знеможений і щасливий, щось раптом перемкнулося у мене в голові. Для мене то був унікальний досвід, а для нього – повторення вже відомого. Він любив жінок, обожнював їхні тіла, мов фетиші. Я не надто багато думала про інших його жінок, відомих мені – Надю, Сильвію, Маріарозу чи його дружину Елеонору. Думала я натомість про те, що добре знала, – про шаленства, які він чинив заради Ліли, про шал, який мало не довів його до самознищення. Я пам’ятала, як вона повірила в цю пристрасть і прилипла до нього, до складних книжок, які він читав, до його думок, амбіцій, щоб самій набратися сили і отримати шанс на зміни. Я пам’ятала, в яку безодню вона провалилася, коли Ніно її покинув. Він вмів кохати й закохувати в себе лише в такий екстремальний спосіб, невже він не міг по-іншому? Чи було це наше божевільне кохання повторенням інших божевільних кохань? Чи мало це безмірне бажання мене, яке не знало перешкод, свій прототип, той самий, за яким він бажав Лілу? Може, навіть той його приїзд у наш із П’єтро дім був повторенням того епізоду, коли Ліла затягла його у свою зі Стефано домівку? Невже наше кохання – це не справжнє переживання, а тільки повторення?
Я відсунулася, а він спитав: «Що з тобою?» «Нічого», – я не знала, що йому сказати, думки ці не варто було висловлювати. Я притислася до нього, поцілувала, а тим часом намагалася прогнати спогад про його кохання до Ліли. Але Ніно наполягав, я ніяк не могла викрутитися, тому вхопилася за відлуння відносно недавнього спогаду – ось це, мабуть, я можу йому сказати – і спитала його вдавано веселим тоном:
– Зі мною теж щось не те під час сексу, як з Ліною?
Вираз його обличчя змінився. В очах я побачила когось зовсім іншого, зовсім чужу людину, яка мене злякала. Ще заки він відповів, я поспіхом прошепотіла:
– Я пожартувала, якщо не хочеш, не відповідай.
– Я не зрозумів, що ти сказала.
– Я тільки повторила твої слова.
– Я ніколи нічого подібного не казав.
– Неправда, ти сказав це в Мілані, коли ми йшли до ресторану.
– Нічого я не казав, зрештою, не хочу говорити про Ліну.
– Чому?
Він не відповів. Я роздратовано повернулась до нього спиною. Коли він торкнувся моєї спини пальцями, я просичала: «Дай мене спокій». Якийсь час ми лежали нерухомо, мовчки. Тоді він знов почав пестити мене, повільно цілував моє плече, і я здалася. Так, визнала я сама собі, він має рацію, мені не слід більше питати його про Лілу.
Увечері задзвенів телефон, то був, звісно, П’єтро з дівчатками. Я подала Ніно знак, щоб він мовчав, вистрибнула з ліжка і побігла до телефона. Я приготувалася відповідати теплим, заспокійливим тоном, але, сама того не усвідомлюючи, говорила надто тихо, якимсь неприродним шепотом – я не хотіла, щоб Ніно чув і потім сміявся з мене чи навіть розсердився.