– Чому ти шепочеш? – спитав П’єтро. – Усе гаразд?
Я відразу ж заговорила голосно, навіть заголосно. Я намагалась розмовляти ласкаво, весело побалакала з Ельзою і наказала Деде, щоб вона не випробовувала батькового терпіння й чистила зуби перед сном. Коли я повернулася у ліжко, Ніно сказав:
– Яка чудова дружина, яка турботлива мамуся.
Я відповіла:
– Ти нічим не гірший.
Я почекала, доки напруга знов ослабне, доки розвіється відлуння голосів мого чоловіка і доньок. Ми прийняли разом душ, то була чудова забава, новий для мене досвід, мені сподобалося мити його і давати йому мити себе. Відтак я зібралася виходити. Я знову чепурилася задля нього, але цього разу в нього на очах і цілком спокійно. Він зачаровано дивився на мене, поки я міряла сукні, шукаючи ту, що треба, і фарбувалася, й іноді – хоча я й говорила йому жартома: «Не смій, мені лоскотно, розмажеш помаду і доведеться починати спочатку, уважай, бо порвеш мені плаття, облиш мене», – підходив до мене ззаду, цілував у шию, запихав руки у виріз, під сукню.
Я сказала, щоб він вийшов з дому сам і зачекав мене в машині. Хоч будинок був наполовину порожній, бо всі були у відпустці, я все одно боялася, що хтось побачить нас разом. Ми пішли вечеряти, багато їли, багато говорили, дуже багато пили. Повернувшись, ми знову лягли в ліжко, але так і не заснули. Він сказав мені:
– У жовтні я на п’ять днів їду на конференцію у Монпельє.
– Бажаю гарно розважитись. Їдеш з дружиною?
– Хочу поїхати з тобою.
– Це неможливо.
– Чому?
– Деде шість років, а Ельзі три. Я мушу думати про них.
Ми почали обговорювати наше становище і вперше вимовили такі слова, як одружені, діти. Ми переходили від відчаю до сексу, від сексу до відчаю. Урешті я прошепотіла:
– Нам не треба більше бачитись.
– Якщо ти це витримаєш, добре. Я не витримаю.
– Дурниці. Ти знаєш мене вже кілька десятиліть, але цілком повноцінно живеш без мене. Скоро ти забудеш мене.
– Пообіцяй, що й далі щодня телефонуватимеш мені.
– Ні, я більше тобі не телефонуватиму.
– Якщо не телефонуватимеш, я збожеволію.
– Це я збожеволію, якщо далі думатиму про тебе.
З певною мазохістською насолодою ми дослідили той глухий кут, в якому опинилися. Кількість перешкод, які ми нарахували, довела нас до розпачу, і ми врешті посварилися. Він поїхав, весь у нервах, о шостій ранку. Я прибрала в домі, поплакала собі всмак і впродовж всієї дороги сподівалася, що ніколи не доїду до В’яреджо. На половині шляху згадала, що не взяла жодної книжки, яка могла б виправдати цю поїздку. І подумала: «Тим ліпше».
115
Ельза страшенно зраділа моєму поверненню і сказала ображено: «Тато не вміє бавитися». Деде стала на захист П’єтро, вигукнувши, що її сестра мала, дурна і сама псує всяку гру. П’єтро уважно подивився на мене, він був не в гуморі.
– Ти не спала.
– Спала погано.
– Книжки знайшла?
– Так.
– І де вони?
– А де мають бути? Удома. Я звірила те, що мала звірити, і кінець.
– Чому ти сердишся?
– Бо ти мене сердиш.
– Ми ще раз тобі телефонували вчора ввечері. Ельза хотіла сказати тобі «добраніч», але тебе не було.
– Було жарко, і я вирішила пройтися.
– Сама?
– А з ким?
– Деде каже, що в тебе є наречений.
– Деде так сильно до тебе прив’язана, що вмирає від бажання зайняти моє місце.
– Або ж вона бачить і чує те, чого не бачу і не чую я.
– Що ти маєш на увазі?
– Те, що я сказав.
– П’єтро, будьмо відверті – чи слід до твоїх численних болячок додати ще й ревнощі?
– Я не ревную.
– Сподіваюся. Бо якщо це не так, то відразу тобі скажу: ревнощі – це вже занадто, я цього не стерплю.
У наступні дні подібні сварки почастішали. Я стежила за ним, докоряла йому і водночас зневажала саму себе. Але часто мене охоплювала лють: що від мене вимагається, що мені робити? Я кохаю Ніно, завжди його кохала: як мені вирвати його з серця, з голови, з тіла тепер, коли і він бажає мене? Я змалечку збудувала сама для себе досконалий механізм пригнічення власних почуттів. Жодне з моїх справжніх бажань не одержувало гору, я завжди знаходила спосіб вгамувати будь-яку пристрасть. «Тепер годі, – казала я собі, – нехай усе йде під три чорти, а найперша я».
Але я вагалася. Кілька днів я не дзвонила Ніно, як це я розсудливо обіцяла йому у Флоренції. Але потім, забувши про всяку обережність, я раптом почала телефонувати йому три-чотири рази на день. Я навіть не зважала на Деде, яка стояла за кілька кроків від телефонної кабіни. Я сперечалася з ним у нестерпній спеці, що панувала у цій клітці, розташованій на самому сонці, й іноді, мокра від поту, доведена до відчаю шпигунським поглядом доньки, розчиняла навстіж скляні двері й кричала: «Чого ти стовбичиш тут, я казала тобі йти пильнувати сестру!» У центрі моїх думок була тепер та конференція в Монпельє. Ніно мучив мене, він завжди перетворював наші розмови на остаточне випробування справжності моїх почуттів, і від бурхливих сварок ми переходили до зізнань, що жити не можемо одне без одного, від довгого і коштовного ображеного мовчання по міжміській лінії до гострої потреби вилити нашу жагу в потоки палких слів. Одного пополудня, коли Деде з Ельзою наспівували біля телефонної кабіни: «Мамо, швидше, нам нудно», – я безсило мовила йому: