Усе змінилося в останній день відпустки. Була майже північ, Деде з Ельзою спали. Я не телефонувала Ніно вже щонайменше десять днів. Я склала валізи, туга, зусилля і спека геть виснажили мене, ми сиділи з П’єтро на балконі нашого будинку – кожне мовчки на своєму шезлонгу.
Волосся і одяг були вогкі від виснажливої вологості, доносився запах моря і живиці. Раптом П’єтро сказав:
– Як твоя мати?
– Моя мати?
– Так.
– Добре.
– Деде сказала мені, що вона хворіє.
– Уже одужала.
– Я телефонував їй сьогодні пополудні. Твоя мати, як завжди, цілком здорова.
Я нічого не відповіла. Який цей чоловік нестерпний. Ну ось, на очі мені знов наверталися сльози. О Боже святий, мені вже набридло, набридло. Я почула, як він спокійно сказав:
– Ти думаєш, що я сліпий і глухий. Думаєш, я не помічав, як ти фліртувала з тими придурками, що товклися в нас вдома до народження Ельзи.
– Не знаю, про що ти.
– Чудово знаєш.
– Ні, не знаю. Про кого ти говориш? Про людей, які кілька разів вечеряли в нас багато років тому? Я з ними фліртувала? Ти здурів?
П’єтро похитав головою, усміхаючись сам до себе. Почекав кілька секунд, а тоді спитав, утупившись поглядом у балконну решітку:
– Не фліртувала навіть з тим ударником?
Я стривожилась. Він не відступав, не здавався. Я пирхнула.
– Маріо?
– Бачиш, ти все-таки його пам’ятаєш.
– Звісно, що пам’ятаю, чому б мені не пам’ятати? Він один з небагатьох цікавих людей, яких ти приводив до нас додому за сім років нашого шлюбу.
– Він здавався тобі цікавим?
– Так, і що? Що це з тобою?
– Просто хочу знати. Не можна?
– Що саме ти хочеш знати? Ти знаєш усе, що знаю я. Минуло щонайменше чотири роки, відколи ми бачили того типа востаннє, а ти тепер вискакуєш із цими безглуздими претензіями?
Він відвів погляд від решітки, повернувся й серйозно подивився на мене.
– То поговорімо про недавні події. Що в тебе з Ніно?
117
Удар був настільки ж сильний, як і неочікуваний. Він хотів знати, що в мене з Ніно. Досить було цього запитання, цього імені, щоб у голові в мене знов вибухнув фонтан. Сльози засліпили мене, вийшовши з себе, я почала верещати на нього, забувши, що ми просто неба, що поруч сплять люди, стомлені сонячним днем на морі: «Навіщо ти це спитав, треба було мовчати, а тепер ти все зіпсував, і нічого не можна вже зробити, якби тільки ти не розтуляв рота, але ти не зміг, і тепер я мушу піти від тебе, тепер хоч-не-хоч мушу піти!»
Не знаю, що з ним сталося. Може, він подумав, що й справді припустився помилки, яка тепер з якихось незрозумілих причин може назавжди зруйнувати наші стосунки. А може, раптом побачив у мені якусь дику істоту, що розірвала крихку поверхню слів і виявила своє ірраціональне єство, жінку в її найбільш небезпечному вияві. Але немає сумніву, що видовище це було для нього нестерпним, він рвучко підвівся і ввійшов у дім. Я побігла за ним услід і далі кричала йому про все: про кохання до Ніно змалечку, про нові можливості в житті, які він переді мною відкрив, про невикористану енергію, яку я відчуваю в собі, про сіре життя, у яке на довгі роки він кинув мене, про те, що він не дає мені жити повноцінним життям.
Коли сили мої вичерпались і я важко сіла десь у кутку, я раптом побачила перед собою його запалі щоки, мішки під очима, побілілі губи, а засмага стала подібною до кірки засохлого болота. Тільки тоді я зрозуміла, який він був шокований. Його запитання навіть близько не передбачали ствердних відповідей на кшталт: так, я фліртувала з ударником і не тільки, так, ми з Ніно були коханцями. П’єтро запитав у мене про це лише для того, щоб я заперечила, щоб розвіяла сумніви, які його опосіли, щоб він міг зі спокійною душею піти спати. Натомість я вкинула його у жахіття, з якого тепер він не знав, як вийти. Шукаючи спасіння, він майже пошепки спитав: «Ви кохалися?»