Мені знову стало його шкода. Якби я відповіла ствердно, то знову б розкричалася: «Так, уперше, коли ти спав, удруге – у його машині, втретє – у нашому ліжку у Флоренції». Ці фрази я б вимовила з усією сласністю, яку викликав у мені той перелік. Але я тільки заперечно похитала головою.
118
Ми повернулися у Флоренцію. Спілкування обмежили до найнеобхідніших фраз, і в присутності доньок розмовляли достатньо приязним тоном. П’єтро пішов увечері у свій кабінет, як у часи, коли Деде не спала, а я залишилася в подружньому ліжку. Я думала, що робити. Те, як скінчився шлюб Ліли та Стефано, не могло бути для мене добрим прикладом, бо все це діялося в інші часи і вирішити справу законно змоги не було. Я ж розраховувала на цивілізоване розв’язання, згідно з правом, яке б відповідало нашому часові і станові. Але я далі не знала, що робити, тому не робила нічого. Тим паче, що тільки-но я повернулася, мені зателефонувала Маріароза й сказала, що французьке видання вже готується, вони невдовзі надішлють мені верстку, а серйозний, прискіпливий редактор мого видавництва до багатьох місць у тексті залишив зауваги. Поки що я була задоволена й намагалася повернути собі інтерес до роботи. Але не могла, бо здавалося, що в мене є набагато серйозніші проблеми, ніж хибна інтерпретація якогось рядка чи сумнівний абзац.
Відтак якось уранці задзвонив телефон, слухавку взяв П’єтро. Сказав «алло», повторив, поклав слухавку. Серце почало мені шалено калатати, я приготувалася бігти до телефона, щоб випередити чоловіка. Телефон більше не дзвонив. Минали години, я намагалася відвернути свою увагу, перечитуючи текст. То була погана ідея, текст здався мені набором дурниць, це тільки виснажило мене, і я задрімала, поклавши голову на бюрко. Але ось знову задзвонив телефон, і знов відповів мій чоловік. Лякаючи Деде, він загорлав: «Алло!» – і кинув слухавку, немов хотів розбити апарат.
То був Ніно, це знала я, і це знав П’єтро. Дата конференції наближалася, він, напевно, хотів знову наполягати, щоб я поїхала з ним. Він знову намірявся втягнути мене у вир своєї тілесної жаги. Хотів довести мені, що між нами може бути лиш таємний зв’язок, який треба пережити до кінця, борсаючись між насолодами й докорами сумління. Нам не залишалося нічого іншого, як зраджувати, вигадувати побрехеньки, щоб поїхати кудись разом. Я вперше полечу літаком, притиснувшись до нього, поки літак набиратиме висоту, як це буває у фільмах. Чому ні, після Монпельє ми подамося до Нантера, підемо до подруги Маріарози, я поговорю з нею про свою книжку, ми домовимося про промоцію, я представлю їй Ніно. Так-так, поїхати кудись разом з коханим чоловіком, навколо якого витає очевидний для всіх ореол сили. Неприязнь моя влягалася. Мене це спокушало.
Наступного дня П’єтро пішов до університету, а я чекала, доки Ніно зателефонує знову. Він не телефонував, і тоді, піддавшись поривові, його номер набрала я. Я чекала довгі секунди в страшному хвилюванні, у моїй голові не було нічого, крім крайньої потреби почути його голос. Що я скажу далі, я не знала. Може, накинусь на нього, може, знову розплачусь. Або закричу: «Добре, поїду з тобою, буду твоєю коханкою, буду, аж поки тобі не набридне». Але в ту хвилину я прагнула тільки, щоб він відповів.
Відповіла Елеонора. Я вчасно придушила голос, аби не запустити щосили в телефонну лінію слова, призначені для вух Ніно, які могли б нас скомпрометувати. Веселим тоном я сказала: «Привіт, це Елена Ґреко, як у тебе справи, як відпочинок, як Альбертіно?» Вона мовчки вислухала мене, а тоді заверещала: «Ага, Елена Ґреко, значить, ота шльондра, ота лицемірна стерва, дай моєму чоловікові спокій і більше не смій дзвонити, бо я знаю, де ти живеш, і, їй-богу, приїду туди й натовчу тобі пику!» Після цього кинула слухавку.
119
Не знаю, скільки часу я просиділа біля телефона. Мене переповнювала ненависть, в голові були лише фрази на кшталт: аякже, приїзди, приїзди скоріше, стерво, чого ще від тебе чекати, звідки ти, засранко, взялася – з вулиці Тассо, з вулиці Філандж’єрі чи Кріспі, а може, з Сантарелли, і ти ще хочеш зі мною задиратися, курво нещасна, ти ще не знаєш, з ким маєш справу, потіпахо. Моє інше «я» прагнуло виринути з глибин, де його було поховано під позірною лагідністю, і билося мені в грудях, мішаючи культурну мову з голосами, які я чула в дитинстві, усе в мене всередині аж дзвеніло. Якби Елеонора зараз ризикнула з’явитися в мене в дверях, я б плюнула їй в обличчя, спустила зі сходів, потягла б за волосся аж на вулицю, розвалила б її повну гівна голову об тротуар. Мені боліло в грудях, кров пульсувала у скронях. Під будинком тривали ремонтні роботи, з вікна насувалася спека, долинав частий стукіт, курява і набридливий звук якогось обладнання. У сусідній кімнаті Деде сварилася з Ельзою: «Тобі не можна робити те, що роблю я, ти мавпа, бо тільки мавпи так роблять». Повільно до мене почало доходити. Ніно зважився розповісти все дружині, і тому вона так налетіла на мене. Лють перемінилася на нестримну радість. Ніно хотів мене настільки, що розповів про нас дружині. Поклав край своєму подружньому життю, цілком свідомо відмовився від усіх привілеїв, які давав йому цей шлюб, послав до дідька все своє життя, вирішивши краще завдати страждань Елеонорі та Альбертіно, ніж мені. Значить, це правда, він кохає мене. Я задоволено зітхнула. Телефон задзвонив знову, я відразу взяла слухавку.