Тепер це був Ніно, його голос. Він здавався спокійним. Сказав, що шлюбу його кінець, що він вільний. Спитав мене:
– Ти говорила з П’єтро?
– Почала.
– Ще йому не сказала?
– І так, і ні.
– Хочеш відступити?
– Ні.
– То поквапся, нам треба їхати.
Він вже не сумнівався, що я поїду з ним. Ми зустрінемось у Римі, усе вже готове – готель, квитки на літак.
– Не знаю, що робити з дівчатками, – сказала я, але тихо й невпевнено.
– Відвези до матері.
– Навіть мови не може бути.
– Тоді бери з собою.
– Ти серйозно?
– Так.
– Ти все одно хочеш, щоб я поїхала з тобою, навіть з доньками?
– Звісно.
– Ти справді мене кохаєш, – прошепотіла я.
– Так.
120
Раптом я відчула себе невразливою й непереможною, як це було колись у моєму житті, коли здавалося, ніби мені все дозволено. Я народилася щасливою. Навіть коли доля була неприхильною, насправді вона все одно працювала на мене. Звичайно, у мене свої заслуги. Я дисциплінована, маю добру пам’ять, звикла напружено працювати, навчилася використовувати створені чоловіками інструменти, умію надати логічності будь-якій безладній суміші, знаю, що робити, аби сподобатися. Але найважливішою була щаслива доля, я пишалась тим, що відчуваю її поруч, мов вірну подругу. Коли доля була на моєму боці, це додавало мені впевненості. Я вийшла заміж за порядну людину, а не за когось такого, як Стефано Карраччі чи, ще гірше, Мікеле Солара. Нехай ми з ним посваримось, він страждатиме, але врешті ми якось дійдемо згоди. Звісно, таке закінчення подружнього життя, такий крах родини матиме травматичні наслідки. А оскільки з різних причин ми не мали ніякого бажання повідомляти про це нашим родичам, а навпаки, були налаштовані якомога довше від них це приховувати, ми не могли відразу розраховувати навіть на допомогу родини П’єтро, яка за всіх обставин завжди знала, що робити і до кого звернутися, щоб розв’язати складну ситуацію. Але врешті я відчула спокій. Ми двоє дорослих людей, можемо поговорити, усе з’ясувати. У розгардіяші тих годин незаперечною мені здалася одна-єдина річ: я таки поїду в Монпельє.
Я поговорила з чоловіком того ж вечора, зізналася йому, що Ніно – мій коханець. Він щосили намагався не вірити. Коли я таки переконала його, що це правда, він розплакався, благав мене, сердився, підняв з журнального столика скляну стільницю і пожбурив її в стіну на очах у нажаханих дівчаток, які прокинулися від криків і стояли, не вірячи собі, на порозі вітальні. Мене це страшенно вразило, але я не відступила. Ще раз вклала спати Деде та Ельзу, заспокоїла їх, зачекала, доки вони заснуть. Тоді знов пішла до чоловіка, і кожна хвилина приносила нові рани. До того ж Елеонора почала бомбити нас дзвінками, вдень і вночі, обзиваючи мене, ображаючи П’єтро, який, мовляв, не вміє бути чоловіком, заявляючи мені, що її родичі знайдуть спосіб, щоб нас і наших доньок пустити по світу в одній сорочці.
Але це мене не злякало. Я перебувала в такому піднесеному стані, що не могла відчувати провини. Ба навіть мені здавалося, що страждання, які я спричиняла, приниження і агресія, які на мене звалилися, йшли мені на користь. Ці нестерпні переживання, мовляв, не лише допоможуть мені стати тим, ким я хотіла стати, а й урешті якимись несповідимими шляхами принесуть користь навіть тим, хто тепер страждає. Елеонора зрозуміє, що з коханням нічого не поробиш, що людині, яка хоче піти геть, нерозумно говорити: ні, мусиш залишитися. А П’єтро, безсумнівно, принцип цей теоретично вже знає, тому потребуватиме лише трохи часу, щоб усвідомити ситуацію й зробити мудрі висновки, застосовуючи терпимість на практиці.
Я відчувала, що важко буде лише з доньками. Чоловік наполягав, щоб ми розповіли їм про причини наших сварок. Я була проти. «Вони занадто малі, – казала я, – хіба вони можуть щось зрозуміти?» Але якось він крикнув мені: «Якщо ти вирішила піти, мусиш пояснити це своїм донькам, а якщо не маєш для цього відваги, залишайся, бо це значить, що ти сама мало віриш у те, що хочеш зробити». Я пробурмотіла: «Поговорімо з адвокатом». Він відповів: «До адвокатів ще прийде час». І несподівано голосно гукнув Деде та Ельзу, які, тільки-но почувши, що ми сваримося, відразу дружно бігли зачинятися у своїй кімнаті.