– Ваша мати хоче вам дещо сказати, – почав П’єтро, – сідайте і слухайте.
Дівчатка чемно сіли на диван і стали чекати. Я почала:
– Ми з вашим батьком любимо одне одного, але нам важко жити разом, і ми вирішили розійтися.
– Неправда, – спокійно перебив мене П’єтро, – це ваша мати вирішила піти геть. І неправда також, що ми любимо одне одного: вона мене більше не любить.
Я розхвилювалася:
– Дівчатка, усе не так просто. Можна далі любити одне одного, навіть живучи окремо.
Він знову перебив мене.
– І це теж неправда: або ми любимо одне одного, і тоді живемо разом як одна сім’я, або ж не любимо, і тоді розходимося і більше не є сім’єю. Якщо ти розповідаєш їм байки, що вони можуть зрозуміти? Поясни їм, будь ласка, правдиво і чітко, чому ми розходимося.
Я сказала:
– Я вас не покидаю, ви – це найважливіше, що в мене є, я б не могла жити без вас. Просто у мене проблеми з вашим батьком.
– Які саме? – напосідав він. – Уточни, які це проблеми.
Я зітхнула й пробурмотіла:
– Я кохаю іншого і хочу жити з ним.
Ельза нишком зиркнула на Деде, щоб зрозуміти, як реагувати на цю новину, і оскільки Деде залишалася безпристрасною, вона теж ніяк не зреагувала. Натомість чоловік утратив терпець і заволав:
– Ім’я, назви ім’я того іншого! Не хочеш? Тобі соромно? Тоді назву я. Того іншого ви знаєте, це Ніно, пам’ятаєте його? Ваша мати хоче жити з ним.
Тоді почав розпачливо плакати, а тим часом Ельза дещо стривожено бурмотіла: «Візьмеш мене з собою, мамо?» Але на відповідь мою вона не чекала. Коли її сестра встала й майже вибігла з кімнати, вона тут-таки побігла за нею.
У ту ніч Деде кричала уві сні, я прокинулася, здригнувшись, і побігла до неї. Вона спала, але уві сні попісялася. Я мусила розбудити її, переодягти, поміняти постіль. Коли я знов уклала її, вона пробурмотіла, що хоче до мене в ліжко. Я погодилася й поклала її біля себе. Час від часу вона сонно здригалася й перевіряла, чи я біля неї.
121
Дата від’їзду наближалася, але домовитися з П’єтро не вдавалося. Будь-яка угода, навіть лише щодо поїздки у Монпельє, здавалась неможливою. «Якщо поїдеш, – казав він, – дівчаток більше не побачиш». Або ж: «Якщо забереш дітей, я вб’ю себе». Або: «Я заявлю на тебе в поліцію, скажу, що ти покинула сім’ю». Або: «Поїдьмо кудись усі четверо, скажімо, до Відня». Або: «Дівчатка, синьйор Ніно Сарраторе дорожчий вашій матері, ніж ви».
Я більше не могла витримати. Згадала, які перешкоди чинив мені Антоніо, коли я покинула його. Але Антоніо був хлопчиськом, він успадкував від Меліни гарячу голову, а насамперед його не виховували так, як П’єтро, його не вчили змалку розрізняти в хаосі певні правила. Можливо, думалось мені, я надаю занадто великої ваги цивілізованості й розсудливості, ерудиції, добрій мові, політичній приналежності; можливо, коли йдеться про розлуку, усі ми однакові; можливо, навіть дуже розумна й освічена голова не витримує, коли виявляє, що її не кохають. Мій чоловік – і тут нічого не зробиш – був переконаний, що має будь-що захистити мене від отруйних укусів моїх бажань, а отже, він був готовий вдатися до будь-якого способу, навіть найогиднішого, аби залишитись моїм чоловіком. Хоч він хотів одружитися в мерії, хоч він завжди був за можливість розлучення, якісь некеровані внутрішні порухи спонукали його поводитись так, ніби зв’язок наш повинен тривати вічно, ніби ми взяли шлюб перед Богом. А що я наполягала на тому, що хочу покласти кінець нашим стосункам, він спершу пробував усі способи переконати мене, тоді брався розбивати речі навколо, давав собі ляпаси, починав раптом співати.
Коли він впадав у такі крайнощі, я сердилася, кричала й ображала його. І він зазвичай раптом притихав, мов нажахане звірятко, сідав коло мене, просив пробачення, казав, що не сердиться на мене, просто голова в нього не працює як належить. Аделе – зізнався він мені якось уночі, плачучи – завжди зраджувала його батькові, він дізнався про це ще малим. У шість років він побачив, як вона цілується з якимсь велетенським чоловіком, одягненим у синє, у великій вітальні генуезького помешкання, що виходила на море. Він пам’ятав усі деталі: чоловік той мав густі вуса, схожі на темні леза; на штанах у нього блищала пляма, схожа на монету у сто лір; біля нього мати здавалась напнутим до краю луком, який ось-ось зламається. Я мовчки слухала його й намагалася потішити: «Заспокойся, це не справжні спогади, ти добре це знаєш, не мені тобі це казати». Але він вів своєї: «На Аделе було рожеве відкрите літнє плаття, одне плічко злетіло з засмаглого плеча; її довгі нігті здавалися скляними; вона заплела чорне волосся в косу, яка змією звисала їй з потилиці». Врешті страждання його вилились у гнів, і він сказав: «Ти розумієш, що ти мені заподіяла, розумієш, у який жах ти мене ввергнула?» А я подумала: Деде теж пам’ятатиме, Деде теж кричатиме щось подібне, коли виросте. Але я стояла на своєму, дійшовши висновку, що П’єтро розповідає мені про свою матір тільки тепер, через стільки років, лише для того, щоб навіяти мені такі думки, щоб зранити й зупинити мене.