Я жила так, геть виснажена, день за днем, спати ніхто не міг. Якщо мене мучив чоловік, то Ніно по-своєму мучив не менше. Коли я говорила, як мені мотають жили ці турботи, ця напруга, то замість того, щоб потішити мене, він починав нервуватися, казав: «Думаєш, мені легше, але тут у мене таке ж пекло, як і в тебе, я боюся за Елеонору, боюся того, що вона може зробити, тому не думай, що в мене нема таких переживань, як у тебе, їх, може, навіть більше». І вигукував: «Але ми з тобою разом сильніші від будь-кого, наші стосунки – на першому місці, тобі це зрозуміло, скажи мені, хочу це почути, тобі це зрозуміло?» Мені це було зрозуміло. Але ці його слова зовсім мені не допомагали. Усю силу я черпала радше з того, що уявляла собі момент, коли нарешті знов його побачу і ми полетимо до Франції. Мушу дожити до тієї миті, казала я собі, а потім буде видно. Поки що я прагнула лише хоч якогось перепочинку в тих муках, яких більше не витримувала. У розпал чергової бурхливої сварки в присутності Деде та Ельзи я сказала П’єтро:
– Годі. Я їду на п’ять днів, усього лише на п’ять днів, тоді повернуся й подумаємо, що робити. Гаразд?
Він звернувся до доньок:
– Ваша мати каже, що її не буде п’ять днів, а ви у це вірите?
Деде заперечно похитала головою, Ельза теж.
– Навіть вони тобі не вірять, – сказав тоді П’єтро, – усі ми знаємо, що ти покинеш нас і не повернешся.
Тоді, немов змовившись, і Деде, і Ельза кинулися до мене, стали обіймати мої ноги, благаючи нікуди не їхати, залишитися з ними. Я не витримала. Впала на коліна, обійняла їх і сказала: «Гаразд, не поїду, ви мої донечки, залишуся з вами». Слова ці заспокоїли їх, поступово заспокоївся й П’єтро. Я пішла до себе в кімнату.
О Боже милий, як усе раптом розладналося – вони, я, цілий світ: перепочити від мук можна, лише збрехавши. До від’їзду лишалося кілька днів. Я спершу написала довгий лист П’єтро, тоді короткий лист Деде, з проханням прочитати його й Ельзі. Зібрала валізу й сховала її у гостьовій кімнаті під ліжко. Купила все потрібне, наповнила холодильник. На обід і вечерю приготувала улюблені страви П’єтро, він з’їв їх і подякував. Дівчатка, заспокоївшись, знову почали сваритися через кожну дрібницю.
122
День від’їзду наближався, а Ніно перестав телефонувати. Спробувала подзвонити йому я, молячись, щоб слухавку взяла не Елеонора. Відповіла покоївка, і мені на мить відлягло від серця, я спитала професора Сарраторе. Відповідь була чітка і неприязна: «Передаю слухавку синьйорі». Я роз’єдналася й стала чекати. Сподівалася, що через мій дзвінок між подружжям виникне сварка і таким чином Ніно дізнається, що я дзвонила. Через десять хвилин пролунав дзвінок. Я поквапилась до апарата, впевнена, що то він. Але то була Ліла.
Ми вже давно не зідзвонювалися, і мені не хотілося з нею говорити. Її голос мене роздратував. У ті дні навіть її ім’я, коли воно вужем прослизало в моїй голові, бентежило мене, забирало сили. Зрештою, часу на балачки не було: якби Ніно подзвонив, телефон був би зайнятий, а зв’язок між нами і так був непевний.
– Можна, я тобі потім передзвоню? – спитала я.
– Ти зайнята?
– Трохи.
Моє прохання вона зігнорувала. Як звикле, їй здавалося, що вона може з’являтися в моєму житті й зникати, ні про що не турбуючись, немов ми далі одне ціле, і нема потреби питати, як справи, як життя, чи не заважаю. Втомленим тоном вона сказала, що тільки-но отримала погану новину: вбили матір братів Солар. Вона говорила повільно, немов зважуючи кожне слово, а я слухала її, не перебиваючи. Я слухала її слова, і на мене насунула ціла вервечка спогадів: святково одягнена лихварка, що сиділа за столом молодих на весіллі Ліли і Стефано, лиховісна жінка, яка відчинила мені двері, коли я шукала Мікеле, примара з нашого дитинства, яка шпигала кинджалом дона Акілле, літня пані зі штучною квіткою у волоссі, що обмахувалася блакитним віялом і недоречно говорила: «Тут така спека, вам теж так жарко?» Але це не викликало в мене жодних емоцій, навіть коли Ліла красномовно переповіла, одна за одною, чутки, які дійшли до неї. Буцімто Мануелу зарізали ножем; або ж у неї п’ять разів вистрелили, чотири рази в груди і раз в шию; або ж її затовкли до смерті кулаками і ногами, тягаючи по всій квартирі; або ж вбійники – так вона назвала їх – навіть не заходили в помешкання, а вистрелили в неї, коли вона відчинила двері, Мануела впала долілиць на сходовому майданчику, а чоловік, який дивився телевізор, навіть цього не помітив. «Напевно відомо лиш те, – сказала Ліла, – що усі Солари мов ошаліли, вони змагаються з поліцейськими в пошуках винних, зібрали всіх своїх людей з Неаполя і околиць, увесь бізнес стоїть, я теж нині не працюю, тут стає страшно, неможливо навіть дух перевести».