Вона напрочуд вміло надавала вагомості всьому, що діялося з нею і навколо неї: вбита лихварка, її сини шоковані, їхні зарізяки готові проливати кров, – і вона сама в центрі бурхливих подій. Урешті дійшло й до справжньої причини її дзвінка:
– Завтра відправляю до тебе Дженнаро. Я знаю, що зловживаю твоїм терпінням, у тебе ж доньки, власне життя, але зараз я не можу й не хочу тут його залишати. Пропустить трохи школу, ну і що. Він тебе любить, йому в тебе добре, ти єдина людина, на яку я можу покластися.
Я на кілька секунд замислилася над цією її останньою фразою: ти єдина людина, на яку я можу покластися. Мені хотілося засміятися, вона ще не знала, якою ненадійною я стала. Супроти цього прохання, яке свідчило, що вона переконана в незмінності мого існування, такого розсудливого й погідного, схожого на життя, яке провадить червона ягідка на терновій гілці, усі мої вагання зникли, і я сказала:
– Я від’їжджаю, покидаю свого чоловіка.
– Не зрозуміла.
– Моєму шлюбові кінець, Ліло. Я знов зустріла Ніно, ми виявили, що завжди кохали одне одного, ще з юності, навіть того не усвідомлюючи. Тому я іду геть, щоб почати нове життя.
Запала довга мовчанка, тоді вона спитала:
– Ти жартуєш?
– Ні.
Їй, мабуть, здалося неможливим, що я створила такий хаос у себе вдома, у своїй так добре впорядкованій голові, і вона стала на мене напирати, інстинктивно схопившись за мого чоловіка.
– П’єтро, – сказала вона, – людина надзвичайна, добра, розумна, ти з глузду з’їхала, що кидаєш його, подумай про своїх доньок.
Вона не згадувала Ніно, немов ім’я це застрягло їй десь у вушній раковині, не діставшись до мозку. І я мусила ще раз вимовити його:
– Ні, Ліло, я більше не можу залишатися з П’єтро, бо не спроможна жити без Ніно, що б не сталося, я буду з ним.
І сказала ще й інші подібні слова, які вимовила так, ніби це додавало мені заслуг. Тоді вона розкричалася:
– То це заради Ніно ти посилаєш під три чорти все, чим ти є? То ти руйнуєш свою родину заради того гівнюка? А знаєш, що з тобою буде? Він використає тебе, вип’є твою кров, позбавить бажання жити й покине. І навіщо було стільки вчитися? На якого дідька я вічно уявляла собі, що ти житимеш чудовим життям і за себе, і за мене? Як я помилялась, ти просто дурепа.
123
Я кинула слухавку, немов вона обпекла мене. «Вона ревнує, – сказала я собі, – вона заздрить і ненавидить мене». Ось де правда. Минула довга вервечка секунд, і мені й на мить не згадалася мати братів Солар, думка про її позначене смертю тіло розвіялась. А я тривожно думала: чому Ніно не дзвонить, чи можливо, що саме тепер, коли я все розповіла Лілі, він відступить і виставить мене на посміх? На якусь мить я побачила себе в її очах, у всій нікчемності людини, яка без жодного сенсу зруйнувала своє життя. Тоді телефон задзвонив знову. Протягом двох чи трьох довгих дзвінків я сиділа, втупившись в апарат. Коли я схопила слухавку, на кінчику язика я вже мала відповідь для Ліли: «Більше ніколи не цікався мною, у тебе нема жодних прав на Ніно, дай мені робити всі помилки, які мені захочеться». Але то була не вона. То був Ніно, і я, щаслива його чути, закидала його якимись уривчастими фразами. Розповіла, як усе було з П’єтро і дівчатками, сказала, що спокійно й розсудливо домовитися з ним неможливо, сказала, що зібрала валізу й не можу дочекатися, коли його обійму. Він розповів мені про запеклі сварки з жінкою, а останні години взагалі були нестерпні. Він прошепотів: «Мене це дуже лякає, та однаково я не уявляю собі життя без тебе».
Наступного дня, коли П’єтро був в університеті, я попросила сусідку приглянути кілька годин за Деде та Ельзою. На кухонному столі я залишила приготовані заздалегідь листи й пішла. Я думала: діється щось велике, щось, що розіб’є вщент давній спосіб життя, і я до цього причетна. З Ніно я зустрілася в Римі, у готелі неподалік від вокзалу. Стискаючи його в обіймах, я казала собі, що ніколи не звикну до цього нервового тіла, воно вічно криє у собі якусь несподіванку: довгі кістки, такий збудливий запах шкіри, така сила і міць, така гнучкість – як це далеко від того, чим є П’єтро, як далеко від наших з ним звичок.