Коротко кажучи, щороку мені здавалося, що стає дедалі гірше. У той період злив сталися й інші руйнації – цілий багатоповерховий будинок запався і перехилився на один бік, немов людина, яка сперлася на поїдений шашелем підлокітник, а той зламався. Були загиблі й поранені. Крики, бійки, вибухи саморобних бомб. Здавалось, ніби місто виношує у своєму лоні гнів, що ніяк не може вийти назовні, а тому роз’їдає його зсередини або ж вибухає на поверхні гнійниками, просяклими отрутою, яка вивергається на всіх – на дітей, дорослих, літніх людей, мешканців інших міст, на американців з НАТО, на туристів усіх національностей, на самих неаполітанців. Як можна було витримати в такому місці, де всюди панували безлад і небезпека – на околицях і в центрі, на пагорбах і під Везувієм? Яке жахливе враження справило на мене передмістя Сан-Джованні-а-Тедуччо і сама дорога до нього! Яке жахливе враження справила на мене фабрика, де працювала Ліла, і сама Ліла, Ліла, яка жила з малою дитиною в убогій оселі разом з Енцо, але не спала з ним! Сказала, що він хоче розібратися, як працюють комп’ютери, а вона допомагає йому в цьому. Мені запам’ятався цей її голос, вона немов хотіла викреслити зі свого життя Сан-Джованні, ковбаси, запах фабрики, своє становище, тому самовпевнено кидала всілякі хитромудрі назви, як-от Центр кібернетики при державному університеті в Мілані чи радянський Центр застосування комп’ютерів у суспільних науках. Вона переконувала мене, що невдовзі подібний центр створять і в Неаполі. Я подумала собі: у Мілані – цілком можливо, у Радянському Союзі – безперечно, але не тут, усе це лише божевілля твоєї неспокійної голови, у яке ти втягуєш ще й бідолашного, відданого тобі Енцо. А найкраще – це втекти звідси. Накивати п’ятами безповоротно, подалі від того життя, яким ми жили від самого народження. Оселитися на якихось добре впорядкованих теренах, де й справді все можливо. Як це зробила я. Але за всі ці десятиліття я зрозуміла, що помилялася, бо це просто ланцюг з дедалі більшими ланками: район пов’язаний з містом, місто – з Італією, Італія – з Європою, а Європа – з цілою планетою. І нині я твердо переконана: хворий не лише наш район, не лише Неаполь, а вся земна куля, увесь Всесвіт і всі можливі всесвіти. І вся штука в тому, щоб приховати, зокрема від себе, справжній стан справ.
Я виголосила все це Лілі дещо пафосним тоном того пополудня, узимку 2005 року. Я хотіла визнати, що вона все добре зрозуміла ще в дитинстві, не ступивши й кроку за межі Неаполя. Але майже відразу мені стало соромно, бо у своїх словах я відчула злостивий старечий песимізм і знала, що вона цього терпіти не може. Ліла вишкірила старі зуби в усмішці, більше схожій на нервову гримасу, й сказала:
– Думаєш, ти всі розуми поїла, що можеш усіх повчати? Чого тобі треба? Хочеш написати про нас? Про мене?
– Ні.
– Кажи правду.
– Це було б занадто складно.
– Але ти про це думала і досі думаєш.
– Трохи думала.
– Дай мені спокій, Лену. Дай нам усім спокій. Ми всі маємо зникнути, ми ні на що не заслуговуємо, ні Джильйола, ні я, ніхто!
– Неправда.
Вона скроїла гидку міну незадоволення й пильно подивилася на мене: зіниці ледве видно, губи стиснуті.
– Гаразд, – сказала вона, – пиши, якщо тобі так хочеться, пиши про Джильйолу, про кого завгодно. Але в жодному разі не про мене. Навіть не смій, пообіцяй, що не будеш.
– Не писатиму ні про кого, і про тебе теж.
– Гляди, я не спускатиму з тебе ока.
– Як це?
– Залізу у твій комп’ютер, прочитаю файли і зітру їх.
– Та ну!
– Гадаєш, я не можу?
– Та я знаю, що можеш. Але я зумію захиститися.
Вона засміялася своїм давнім злостивим сміхом.
– Не від мене.
2