Присутні підводилися, щоб пропустити його, їхні обличчя відбивали неприязнь, але водночас і шанобу. Тут я врешті остаточно зрозуміла, що то була якась поважна особа з таким високим престижем, що навіть Аделе на його похмурий прощальний кивок відповіла сердечним «дякую, до побачення». І, мабуть, саме тому Ніно здивував усіх, коли владно й водночас глузливо назвав його професором, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу – «Професоре, куди ви, не тікайте» – а тоді шпарко підбіг до нього на своїх довгих ногах, заступив дорогу і кинув в обличчя кілька різких фраз. Я щось недочула, дещо не до кінця зрозуміла, але, схоже, слова йому допекли, як розжарені на сонці сталеві дроти. Чоловік слухав, стоячи нерухомо і не виявляючи нетерплячості, а тоді махнув рукою – мовляв, відійди – і вийшов.
3
Я встала з-за столика приголомшена. Мені не вірилося, що Ніно справді тут, у Мілані, у цій залі. Але так, це справді він, він прямував мені назустріч, усміхаючись, але без поквапу, розміреним кроком. Ми потисли одне одному руки – його рука була гаряча, а моя крижана, – обмінялися фразами про те, як приємно нарешті зустрітися знову. Усвідомлення того, що цього вечора найгірше вже позаду, що ось він переді мною, справжній, трохи вгамувало мою досаду, але я досі була схвильована. Я відрекомендувала його критикові, який розхвалював мою книжку, сказала, що це мій приятель з Неаполя, що ми разом навчалися в ліцеї. Хоча критикові теж дісталося від Ніно, він поводився люб’язно, похвалив його за виступ проти професора, приязно згадав Неаполь і загалом говорив з ним як із хорошим студентом, якого слід заохочувати. Ніно пояснив, що вже давно живе в Мілані, займається економічною географією і належить – тут він усміхнувся – до найнижчої категорії академічної ієрархії, тобто є асистентом. Він говорив приязним тоном, без тих дещо похмурих ноток, які вчувалися в його голосі в юності, і мені здалося, що панцир на ньому тепер дещо легший, ніж той обладунок, що так захоплював мене в ліцеї. Він немов позбувся зайвої ваги, щоб мати змогу фехтувати спритніше й елегантніше. Я з полегкістю зауважила, що на пальці в нього не було обручки.
Тим часом підійшло декілька подруг Аделе з проханням підписати книжку, і це мене схвилювало, адже таке відбувалося зі мною вперше. Я завагалася: мені не хотілося втрачати з виду Ніно навіть на мить, але я прагнула також згладити враження незграбного дівчиська, яке я, мабуть, на нього справила. Тому я залишила його з літнім викладачем – його звали Тарратано – і привітно заговорила зі своїми читачками. Я думала закінчити з ними швидко, але примірники мого роману були нові, пахли друкарнею, не те що смердючі пошарпані книжки, які ми з Лілою брали в районній бібліотеці, і мені не хотілося псувати їх поспішними карлючками. Найкращим почерком, як учила вчителька Олів’єро, я виводила вигадливі присвяти, і жінки, що чекали в черзі, почали втрачати терпіння. Серце мені страшенно билося, я не зводила з Ніно очей. Я тремтіла від самої думки, що він піде геть.
Він не пішов. Тепер до них з Тарратано підійшла Аделе і Ніно щось говорив їй, водночас шанобливо й невимушено. Я згадала, як він розмовляв у коридорах ліцею з викладачкою Ґальяні, і в моїй уяві образ того блискучого ліцеїста легко злився з тим молодим чоловіком, яким він став. Натомість я відразу відкинула – як нікому не потрібне відхилення й джерело страждання для всіх – спогад про студента на Іскії, коханця моєї заміжньої подруги, розгубленого хлопця, який ховався у вбиральні крамниці на площі Мартірі, батька хлопчика Дженнаро, якого він ніколи не бачив. Звісно, Ліла ввірвалася в його життя і збила з дороги, але – як мені тепер було цілком очевидно – то був лише короткий епізод. Яким би сильним не виявилося для нього це переживання, які б глибокі сліди воно в ньому не залишило, однаково все скінчилося. Ніно віднайшов себе самого, і мене це тішило. Я подумала: треба сказати Лілі, що я його бачила, що в нього все гаразд. А потім передумала: ні, нічого я їй не скажу.