– Так.
– Тут про неї нічого не казали.
– Поки що вона вийшла лише у Франції.
– Французькою?
– Так.
– Роман?
– Повість, але з філософськими відступами.
– Про що?
Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала про сина, вона якось загадково усміхнулася і заявила, що скоро я його побачу: зараз він у школі, але його забере Енцо, і для всіх наша зустріч буде чудовою несподіванкою. А на моє питання про район Ліла відреагувала байдуже. Про жахливу смерть Мануели Солари і всю бучу, яку вона викликала, сказала лише: «Нічого особливого, убивають одне одного, як у будь-якому іншому куточку Італії». Несподівано заговорила про мою матір, розхвалювала її енергійну вдачу та практичність, хоч і добре знала, що в нас погані стосунки. І так само несподівано з великою любов’ю говорила про своїх батьків, наголосивши, що відкладає гроші, аби викупити їхнє житло й дати їм змогу надалі жити спокійно.
– Я роблю це охоче, – пояснила так, ніби мала виправдовуватися за свій щедрий намір, – адже я народилася в тій хаті, виросла, і якщо ми з Енцо працюватимемо в поті чола, то зможемо її викупити.
Ліла трудилася не покладаючи рук, по дванадцять годин на добу, і тепер не лише на Солар, а й на інших замовників.
– Я вивчаю новий комп’ютер, – пояснила вона, – «Система 32», значно кращий за той, що я тобі показувала в Ачеррі. Це білий корпус з маленьким екраном у шість дюймів, клавіатурою та вбудованим принтером.
Усі її розмови точилися навколо нових технологій та обчислювальних машин. Було ясно, що вона добре проінформована, їй подобалося слідкувати за новинками, хоча зазвичай вони їй швидко набридали. За її словами, ця нова машина була справді чудовою. «Одне шкода, – промовила Ліла наприкінці, – усе решта – саме лайно».
Тут втрутився Ніно. Він поводився зовсім не так, як я до цієї миті: почав видавати їй вичерпну інформацію. Із великим захватом розповів про мою книжку, сказав, що вона вже незабаром вийде в Італії, процитував рецензії з французької преси, поділився, що в мене купа труднощів із чоловіком та дітьми, розказав про розрив із дружиною, наголосив, що не бачить іншого виходу, окрім як жити разом у Неаполі, навіть попросив її пошукати для мене житло, а на додачу поставив кілька досить компетентних питань про роботу Ліли й Енцо.
Я сиділа і з тривогою його слухала. Він говорив стримано, щоб показати мені, що, по-перше, вони з Лілою справді до цього не зустрічалися, а по-друге, що вона не мала більше ніякого впливу на нього. І не вдавався до того спокусливого тону, яким іноді звертався до Коломби та інших жінок. Не промовляв солоденьких фраз, ні разу не глянув їй в очі, не доторкнувся до неї. Його голос потеплішав лише тоді, коли він розхвалював мене.
Це не завадило мені пригадати пляж Читари, коли вони з Лілою обговорювали які завгодно теми, аби відкараскатися від мене. Але цього разу, як мені здалося, усе було навпаки. Навіть коли вони запитували одне одного про щось чи щось розповідали, то робили це так, ніби їхньою співрозмовницею була лише я.
Так вони проговорили добрих півгодини чи навіть більше, але так і не дійшли згоди із жодного питання. Особливо мене здивувало їхнє бажання показати, як по-різному вони бачать життя в Неаполі. На той час мої політичні погляди були досить непевними: догляд за доньками, підготовка книжки до друку, її фінальне редагування, а особливо буря в особистому житті змусили мене забути про все, навіть про читання преси. Ніно називав імена комуністів та соціалістів з Неаполя, яких добре знав і кому вірив. Хвалив чесне міське управління, що нарешті прийшло до влади під керівництвом мера, якого Ніно характеризував як порядного, привітного і далекого від звичного старого казнокрадства. І підсумував так: нарешті у нас є причини, щоб жити та працювати тут, це велика нагода, треба нею скористатися. Але Ліла кепкувала з усього, що він казав.
– Неаполь, – сказала вона, – таке саме лайно, як і раніше. І якщо не дати добрячого прочухана монархістам, фашистам та демохристиянам за їхні брудні минулі справи або якщо вдавати, ніби нічого такого не було, як це зараз роблять ліві, то владу в місті знову приберуть до рук торгаші, – тут вона голосно реготнула, – а разом із ними – міські бюрократи, адвокати, юристи, банкіри й каморристи.
Та вже за кілька хвилин стало ясно, що центром і цієї дискусії вони вирішили зробити мене. Обом хотілося, щоб я повернулася до Неаполя, але вони, не приховуючи цього, бажали переконати мене у власній правоті й переконати переїхати до такого міста, яким кожен з них його бачив: на думку Ніно – мирного та зі справедливою владою, а на думку Ліли – готового помститися всім злодіям, що його розкрадали, байдужого до комуністів та соціалістів, готового розпочати все з нуля.