Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, – подумала я, – але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як дерев’яний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, – думала я, – а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, – навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, – зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.
Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось буркнув роздратовано. Ось і вивіска «Солара». Ми зайшли, і хоч усі погляди відразу звернулися до Ніно, зі мною віталися так, ніби я прийшла сама. Лише Маріза обізвалася до брата, але було ясно, що обом та зустріч принесла мало радості. Вона відразу взялася йому дорікати, що він ніколи не телефонує і не з’являється у батьків, вигукнула: «Мама нездужає, з татком зовсім ради немає, а тобі начхати!» Він промовчав, з байдужим виразом поцілував племінників і тільки тому, що Маріза і надалі продовжувала сікатися до нього, пробурмотів: «Дай мені спокій, Марі, у мене своїх проблем по горло!» Хоч мене й смикали радісно з усіх боків, я час від часу поглядала на нього, але вже не через ревнощі, а тому, що турбувалася, що він почувається незручно. Я не знала, чи він пам’ятає Антоніо, чи впізнає його. Адже мені одній було відомо, що то мій колишній хлопець колись відлупцював Ніно. Я побачила, як вони стримано привіталися один з одним – легкий кивок, ледь помітна посмішка, – точно так, як згодом із Енцо, потім з Альфонсо та Кармен. Для Ніно всі вони були незнайомі, люди з мого та Лілиного світу, до яких йому було мало діла. Потім він став походжати по крамниці з сигаретою, і вже ніхто, навіть його сестра, ні разу до нього не озвалися. У крамниці він був тим, через кого я покинула свого чоловіка. І Лілі теж – особливо їй! – доведеться врешті з цим рахуватися. Коли всім це стало ясно, я воліла якомога швидше забратися звідти і вивести його разом із собою.
10
За ті півгодини, що я пробула в крамниці, на мене навалилися хаотичні події з минулого та теперішнього: вигадані Лілою черевики, її фото у весільній сукні, святкове відкриття крамниці та Лілин викидень, сама вона, коли для власних інтересів перетворила крамницю на салон та приховане місце для побачень; і наше сьогодення, коли нам за тридцять, такі різні наші долі, їхні видимі та приховані сторони.
Я опанувала себе, заговорила привітним тоном. Обмінялася поцілунками, обіймами та перекинулася кількома словами з Дженнаро, який перетворився на дванадцятирічного вгодованого хлопця з чорним пушком над верхньою губою. Він був таким схожим на Стефано в підлітковому віці, що здавалося, ніби Ліла, поки носила сина в утробі, постаралася знищити в ньому все від себе самої. Я вважала необхідним так само тепло привітатися з дітьми Марізи та самою Марізою. Її моя увага потішила, і вона взялася натякати, що їй добре відомо, які зміни відбувалися в моєму житті. Навіть сказала: «Тепер, коли ти частіше буватимеш у Неаполі, не забувай про нас. Ми розуміємо: ви люди зайняті, вчені, у вас і так багато справ, але знайдіть хвилиночку і для нас».
Вона стояла на порозі крамниці поряд із чоловіком та дітьми, яким не терпілося чкурнути надвір. Даремно я шукала на її обличчі сліди кровного зв’язку з Ніно: у її зовнішності не було ані краплі від брата і навіть від матері. Зараз, коли вона покруглішала, вона була більше схожа на Донато, від нього успадкувала і вдавано бадьорий, улесливий тон, яким намагалася показати мені, що в неї чудова родина і щасливе життя. Альфонсо, щоб їй догодити, раз у раз кивав і мовчки усміхався мені широкою білозубою усмішкою. Його зовнішність мене дуже вразила. Він був вишукано вдягнений, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст, що ще більше підкреслювало витонченість рис. Але в його жестах і міміці я помітила щось особливе й незрозуміле, і це несподівано викликало у мене дивне збентеження. У цьому приміщенні він єдиний, окрім мене й Ніно, здобув освіту, і наслідки того навчання, доступного лише вищим суспільним прошаркам, як мені здалося, із часом ще більше розквітли у його гнучкому тілі й витончених рисах обличчя. Який же він був гарний, який вихований! Маріза хотіла отримати його собі за будь-яку ціну, хоча він і опирався. І на тобі: вона з роками набувала чоловічих рис, а він дедалі більше ставав схожим на жінку. Їхні двоє дітей, якщо вірити пліткам, були від Мікеле Солари.