– Так, – прошепотів Альфонсо, – якщо якось заглянете на вечерю, ми будемо дуже раді.
– Коли ти вже напишеш нову книжку, Лену? – запитала Маріза. – Ми ж усі чекаємо. Але подбай про те, щоб іти в ногу з часом. Твоя перша книжка здавалася занадто вульгарною, а ти бачила, яку тепер порнографію видають?
Ніхто з присутніх, незважаючи на загальну неприязнь до Ніно, ніяк не виказав свого несхвалення через такий поворот у моєму житті – ані поглядом, ані єхидною посмішкою. Навпаки, поки я переходила з одних обіймів в інші, перекидаючись кількома словами, усі намагалися виявити любов і повагу. Енцо обійняв мене зі звичним серйозним виглядом, не промовив ні слова, лише усміхнувся, і мені здалося, що він цим хотів сказати: «Я з тобою, що б ти собі не надумала». А от Кармен майже відразу відвела мене вбік (вона була дуже схвильована і раз у раз поглядала на годинник) і заторохтіла про свого брата так, як піддані говорять із добрим можновладцем, який усе знає, усе може і ніколи нічим не заплямує свій чистий образ. Не сказала ні слова про дітей, чоловіка, про своє чи моє особисте життя. Мені стало ясно, що вона переклала на себе весь тягар поганої слави Пасквале як терориста, але тільки для того, аби перетворити мінус на плюс. За ті кілька хвилин, що ми з нею проговорили, вона не лише встигла заявити, що її брата засуджено несправедливо, а й стала вихваляти його сміливість та добру вдачу. Її очі світилися рішучістю завжди й в усьому бути на його боці. Сказала, що їй треба зі мною зустрітися, попросила номер телефону й адресу.
– Лену, – шепнула вона, – ти знайома з такими людьми, які можуть допомогти Пасквале, якщо його не вб’ють.
Вона кивнула Антоніо, що стояв неподалік разом з Енцо. Антоніо підійшов, понуривши голову, звернувся до мене несміливо, плутаючись у словах, зміст яких, якщо підсумувати, був таким: я знаю, що Пасквале тобі довіряє; перед тим, як скоїти те, що накоїв, він прийшов до тебе додому; отже, якщо ти його знову побачиш, то попередь його: хай зникне, хай нізащо не повертається до Італії; тому що навіть Кармен сказала, що проблема не в карабінерах, а в Соларах; вони переконані, що то він убив синьйору Мануелу, і якщо його знайдуть, – зараз, завтра, через багато років, – то навіть Кармен не зможе йому допомогти. Він говорив це все мені суворим тоном, а Кармен постійно його перебивала, запитуючи: «Зрозуміло, Лену?» – і переляканими очима спостерігала за моєю реакцією. Нарешті вона мене обняла, поцілувала і пробурмотіла:
– Ви з Лілою для мене як сестри.
І пішла собі разом з Енцо у справах.
Я залишилася з Антоніо. У мене виникло враження, ніби в тілі чоловіка, що стояв переді мною, живуть двоє геть різних людей. Перший – це хлопець, який колись давно обіймав мене на ставках, який мене боготворив, чий запах залишився у моїй пам’яті як символ незадоволеної тілесної пристрасті. А другий – ось цей чоловік: ні грама жиру на тілі, самі великі кістки, обтягнені шкірою, – від похмурого непроникного обличчя до ступнів у здоровенних черевиках. Я збентежено промовила, що не знаю нікого, хто б міг допомогти Пасквале, що Кармен переоцінює мої можливості. Але я відразу зрозуміла, що коли сестра Пасквале мала перебільшені уявлення про мій вплив, то в нього вони взагалі виходили за межі розумного. Антоніо пробурмотів, що я, як завжди, скромничаю. Він читав мою книжку німецькою, про мене знали в усьому світі. Хоча він і прожив довгий час за кордоном, наглядаючи за напевне нелегальними справами Солар та виконуючи їхні доручення, він все одно залишався вихідцем із нашого району і вважав (а може, просто вдавав, аби зробити мені приємне?), що в мене є певна влада, влада людей певного рівня, адже я отримала вищу освіту, добре знала італійську, писала книжки. Я сказала зі сміхом:
– Ту мою книжку в Німеччині, напевно, купив ти один!
І запитала в нього про дружину, дітей. Він відповідав сухо, неохоче, а сам тим часом вивів мене надвір, на площу. І вже там сказав спокійно: