Ті півгодини, які я провела в крамниці «Солара», часто давали натхнення під час виступів, але збагнула я це не відразу, можливо, тому, що ні разу не думала про Лілу. Не знаю чому, але я жодного разу не згадала про нашу дружбу. Напевне, мені здавалося, що хоч то вона затягнула мене до моря своїх бажань і бажань друзів дитинства, їй не вдалося збагнути те, що вона сама підсунула мені під ніс. От, наприклад, чи бачила вона те, що я в одну мить розгледіла в Альфонсо? Чи думала про нього? Я була впевнена, що ні. Вона по вуха загрузла у класовій боротьбі району, і цього їй було достатньо. А я протягом тих днів у Франції хоч і почувалася в центрі хаосу, але все ж мала необхідні інструменти, щоб віднайти в ньому певний порядок. Та впевненість, підкріплена невеликим успіхом моєї книжки, допомогла подолати страх перед майбутнім, ніби справді мої навички чітко і ясно говорити та писати з часом могли допомогти впорядкувати і життя. Так воно і є, казала я про себе, руйнується пара, руйнується сім’я, руйнується осередок суспільства, руйнуються будь-які соціал-демократичні регулювання, і відразу їм на зміну з’являється якась нова, неочікувана форма існування: я і Ніно, співіснування моїх дітей і його, гегемонія пролетаріату, соціалізм і комунізм, та перш за все – найнеочікуваніший суб’єкт! – жінка, тобто я. Так я їздила містами й селами, а в моїй свідомості з кожним вечором укріплювалася химерна думка про загальне руйнування і разом із тим про нове відродження.
Завжди втомлена, я телефонувала Аделе, розмовляла з доньками, а ті відповідали мені неохоче або ж без кінця допитувалися: коли ти повернешся? Перед Різдвом я спробувала розпрощатися з видавчинями і повернутися додому, але вони ніяк не бажали мене відпускати. Вони прочитали мою першу книжку, вирішили її перевидати і тому умовили мене поїхати до паризького видавництва, яке кілька років тому її опублікувало, але без особливого успіху. Під час перемовин із видавництвом я трималася несміливо. Однак мене активно підтримували обидві жінки, які, навпаки, виявили неабиякі дипломатичні здібності, уміло застосовуючи метод батога та пряника. Нарешті, завдяки посередництву міланського видавництва, дійшли згоди: мою книжку наступного року мали опублікувати в новому видавництві.
Я телефоном повідомила про це Ніно, і його, як мені спершу здалося, це потішило. Але потім, слово за словом, виявилося, що він не дуже задоволений.
– Мабуть, я тобі більше не потрібен, – сказав він.
– Ти жартуєш?! Я дні рахую, коли нарешті зможу тебе обійняти!
– У тебе так багато власних справ, що для мене немає й хвилинки.
– Ти помиляєшся. Це завдяки тобі я написала цю книжку. Адже ти допоміг мені навести лад у думках і розкласти все по поличках.
– То зустріньмося у Неаполі чи Римі, і негайно, до Різдва.
Але зустрітися нам уже не випадало, адже видавничі справи затримали мене довше, аніж планувалося, і я мусила повертатися до дітей. Та все одно я не змогла втриматися, і ми домовилися побачитися в Римі всього на кілька годин. Мені довелося їхати плацкартом, до столиці я прибула вранці 23 грудня геть виснаженою. Марно прочекала на вокзалі кілька годин: Ніно не з’являвся, а я хвилювалася за нього й місця собі не знаходила. Коли я вже зібралася сідати на потяг до Флоренції, раптом прибіг Ніно, засапаний і спітнілий, незважаючи на холод. Йому довелося їхати автівкою, він ледве добрався, а потягом було б іще складніше. Ми швиденько перекусили на вокзалі, зняли номер у готелі на вулиці Націонале та зачинилися там від цілого світу. Я збиралася вирушати після обіду, але не змогла покинути його і перенесла від’їзд на наступний день. Ми прокинулися вранці щасливі, що провели ніч разом: було так чудово витягнути ногу й відчути після забуття сну, що він поряд у ліжку. Це був переддень Різдва, і ми пішли купувати подарунки. Мій від’їзд кожної години переносився, і його теж. Тільки під вечір я з валізами провела його до автівки, ніяк не знаходячи в собі сили розлучитися. Нарешті він завів двигун, рушив і зник у потоці машин. Я ледве доповзла з валізами від площі Республіки до вокзалу, але занадто пізно. Потяг відправився кілька хвилин тому. Моєму розпачу не було краю: раніше півночі я до Флоренції вже б не добралася. Але що поробиш, я здалася й зателефонувала додому. Відповів П’єтро: