– Передихни хоч трішки, досить уже!
У мене настав період бентежного невдоволення життям і собою. З одного боку, я думала: вона хоче, аби я зосталася ще й без Імми. А з другого боку, мусила визнати: Ліла має рацію, треба якось зблизити Імму з батьком. Я сама не знала, що робити: поліпшити стосунки з єдиною донькою, яка залишилася поруч, чи заради її майбутнього зміцнити її зв’язок із Ніно.
Зробити останнє було непросто, зважаючи на результати останніх виборів. Іммі було одинадцять років, коли в ній прокинувся інтерес до політики. Вона пишалася батьком, писала йому, дзвонила, пропонувала всіляку підтримку у виборчій кампанії й намагалася залучити й мене. Я тоді ненавиділа соціалістів ще більше, ніж раніше. На кожній зустрічі з Ніно я обов’язково повторювала: «Як же ти змінився, я тебе просто не впізнаю!» Іноді навіть кидала йому презирливо: «Ми обоє народилися в злиднях та в жорстокому світі, Солари – то були справжні бандити, які заправляли всім. Але ви – ще гірші, ви – банди злодіїв, які видають закони проти інших злодіїв». На що він весело відповідав: «Ти завжди ані бельмеса не тямила в політиці, то й тепер не збагнеш. Грайся собі в літературу і не пхай носа у справи, у яких нічого не розумієш».
Та згодом усе пішло шкереберть. Багатолітня корупція, що процвітала на всіх рівнях та у всіх ешелонах влади як неписана, але загальновизнана та загальноприйнятна норма, раптом зазнала нищівного удару з боку магістратури. Випадки зловживання владою на найвищому рівні, які спершу описувалися як поодинокі, а тому їх нібито легко було викрити, несподівано примножилися. Виявилося, що то ціла мережа, яка охоплювала уряд і органи місцевого самоврядування. Перед виборами Ніно здавався мені вже не таким упевненим у собі. Оскільки я мала певний авторитет як письменниця та громадська діячка, він через Імму попросив мене відкрито виступити в пресі на його захист. Щоб не засмучувати дочку, я погодилася, але насправді вирішила відмовчатися. Імма розсердилася, заявила, що готова підтримати батька, і коли той запропонував їй знятися для передвиборчої кампанії, радо погодилася. Я опинилася в скрутному становищі. Заборонити Іммі чинити так, як їй хочеться, я не могла, адже це призвело б до остаточного розриву. Тому я кричала Ніно телефоном: «Вистав свого Альбертіно в рекламі, вистав Лідію, але не смій використовувати мою доньку!» Він не відступав, наполягав, але врешті здався. Я змусила його сказати Іммі, що нібито він дізнався, що знімати в рекламних роликах неповнолітніх заборонено. Але вона все одно зрозуміла, що то моїх рук справа, і сказала мені: «Ти мене зовсім не любиш, мамо. Деде й Ельзу ти відправила до П’єтро, а мені з татком не даєш побути й п’яти хвилин!» А коли Ніно врешті не обрали, Імма розридалася й заявила крізь сльози, що то моя провина.
Ситуація була складною. Ніно образився, домовлятися з ним стало ще важче. Спершу здавалося, що він єдина жертва тих виборів, але згодом стало ясно, що вся партійна система почала розвалюватися, і він зійшов зі сцени, ми втратили з ним зв’язок. Виборці лютували проти старих партійців, проти нових та найновіших. Якщо раніше люди сахалися від анархістів, які хотіли знищити державу, то тепер їх вернуло від тих, хто вдавав, ніби віддано їй служить, а насправді гріб під себе й пожирав її, як розжирілі черви в яблуці. Чорна хвиля, спершу невидима й непомітна, прикрита світлими ідеями та гаслами боротьби за благо народу, тепер проявлялася дедалі яскравіше, охоплюючи всі куточки Італії. Не лише мій бідний район так і не зазнав суттєвих покращень. Не лише Неаполь втратив надію на світле майбутнє. Якось я зустрілася на сходах із Лілою, вона була в незвично доброму гуморі. Показала мені свіжий номер «Репуббліки». Там було фото професора Ґвідо Айроти. Фотограф зробив знімок у невдалу мить: професор дивився в камеру зляканими очима, я ледве його впізнала. У статті з численними припущеннями і непевними посиланнями ішлося про те, що вельмишановний літній професор, а також відомий політичний діяч, можливо, скоро отримає виклик до суду для свідчень у справі корупції.
39
Звичайно, Ґвідо Айрота так і не постав у залі суду, але впродовж багатьох днів і навіть тижнів у газетах описували купу корупційних схем і махінацій, у яких серед інших фігурувало і його ім’я. За тих обставин мене тішило, що П’єтро в Америці і що Деде з Ельзою також улаштували своє життя за океаном. А от про Аделе я турбувалася, тому вирішила, що треба їй хоча б зателефонувати. Але все ніяк не могла наважитися, думала: вона вирішить, що я знущаюся, і буде важко переконати її у щирості.
Замість цього зателефонувала Маріарозі, бо мені здалося, що з нею буде легше порозумітися. Як же я помилилася! Ми давно з нею не спілкувалися, і вона говорила зі мною холодно. Сказала саркастично: «Бач, яку ти кар’єру зробила, моя люба, куди не поглянь – скрізь ти. Неможливо розгорнути журнал чи газету, щоб не натрапити на твоє ім’я». Потім почала говорити про себе, чого ніколи раніше не робила. Перераховувала свої книжки, статті, розповідала про численні відрядження. Особливо мене вразило, що вона звільнилася з університету.