«Насправді перш ніж Васто стали так називати, тобто перш ніж воно стало “негожим”, – розповідала тітонька Ліна, – на тому місці колись були вілли, садки, фонтани. І не які-небудь: сам маркіз Віко наказав побудувати чудовий палац із розкішним парком, так званим Раєм. У тому Райському саду, мамо, було безліч прихованих фонтанів. Найбільший із них – на величезній білій шовковиці у вигляді тонесеньких, майже невидимих струмочків, які текли догори вузесенькими каналами й потім дощем збігали по гілках або водоспадом спадали по стовбуру. Зрозуміла? Від Райського саду маркіза Віко до Васто маркіза дель Васто, від Рісанаменто мера Нікола Аморе і знову до вулиці Васто, до нових покращень і відроджень».
– Ой, яке дивовижне місто! – розповідала тітка Ліна моїй дочці. – Скільки в ньому таємниць, скільки прихованих значень! Тут говорили всіма мовами, чого тут тільки не будували і чого не руйнували. Тут народ не довіряє балачкам і разом із тим дуже полюбляє потеревенити. Тут є Везувій, який щодня нагадує: вогонь, землетрус, попіл і море за лічені секунди можуть стерти з лиця землі найграндіозніші людські проєкти, найбільші плоди праці всемогутньої людини.
Я мовчки слухала, але часом її слова мене бентежили. Імма справді стала спокійнішою, але тільки тому, що Ліла намагалася втягнути її в нестримний потік краси і злиднів, у цинічний світ Неаполя, де все було чудовим і разом із тим сірим і потьмянілим, потім знову починало спокусливо виблискувати, як то буває, коли на сонце набігає хмара: здається, сонце віддаляється, тьмяніє, блідне, ледве не зникає і раптом – раз! – пройшла хмара, і сонце знову сліпить так, що доводиться затуляти очі долонею. Палаци з райськими садами з Лілиних оповідей падали, перетворюючись на руїни, заростали бур’янами. І селилися в них часом німфи, дріади, сатири та фавни, а часом – душі мертвих, демони та привиди, яких Господь відсилав до замків чи домівок простого люду, щоб спокутували свої гріхи або щоб перевірити благовірність жителів і після смерті їх нагородити. Усе красиве, блискуче й привабливе вдень населялося фантастичними істотами вночі, а все дивовижне й загадкове зазвичай приваблювало їх обох. Імма казала, що на самому вершечку Позілліпо, неподалік від моря, навпроти Ґайоли, якраз над Ґротом фей, стояв славнозвісний будинок, де жили привиди. Привиди, казала вона, жили і в будинках на провулках Сан-Мандато й Мондраґоне. Ліла пообіцяла їй, що вони разом підуть шукати на вулицях Санта-Лючії привида на ім’я Вилицюватий, бо в нього було велике обличчя, але з ним треба бути обережними, бо він кидався камінням у тих, хто його турбував. А в Піццофальконе і поряд із ним, як розповіла Ліла, жили душі померлих дітей. Одна дівчинка часто сиділа ввечері біля брами Нолана. Чи справді вони існували? Тітонька Ліна казала, що існували, але не в будинках, а у вуличках поблизу старих дверей та воріт Васто. Існували у вухах людей, в очах, якщо дивитися всередину, а не назовні, у голосах, які тільки починають говорити, у головах, якщо думаєш, бо слова й образи – то сліди привидів. «Це правда, мамо?»