Я відповідала, що так, мабуть, і є: якщо тітонька Ліна каже, значить, правда. Це місто повне історичних фактів і кумедних анекдотів, – так розповідала Ліла, – а привидів ще можна зустріти, якщо піти до музею, художньої галереї, а особливо – Національної бібліотеки, і в книгах їх багато – не злічити. Розгорнеш, наприклад, одну, а звідти вискакує Мазаньєлло[2]. Це незвичайний привид, що смішив бідних і змушував тремтіти від страху багатих. Особливо Іммі подобалося, коли він убивав мечем герцога Маддалоні і його батька – не їх самих, а їхні портрети: чик-чик-чик! Він відрізав голови на портретах герцогу та його батькові та хотів повісити портрети інших жорстоких дворян. «Відтинав голови портретам, – хихотіла Імма, – і хотів перевішати портрети!» І після тих відтинань голів і повішень Мазаньєлло одягав блакитний шовковий наряд із срібною вишивкою, вішав на шию золотий ланцюг, чіпляв на капелюх діамантову брошку і йшов на базар. Отак і ходив, матусю, виряджений як маркіз, герцог чи принц – він, справжній плебей, рибалка неотесаний, який не вмів ні читати, ні писати. Тітонька Ліна розповідала, що в Неаполі всяке бувало. Тут не знали обмежень і робили все не приховуючись і з великим задоволенням.
Іще мою доньку вразила історія про міністра, в якій фігурували музей і Помпеї. Імма казала мені похмуро: «Ти знаєш, мамо, що міністр освіти, шановний Назі, представник народу, років сто тому прийняв у подарунок від осіб, які проводили розкопки в Помпеях, безцінну античну статую?! Ти знаєш, що він прикрашав свою віллу в Трапані копіями найкращих експонатів? Отой Назі, матусю, хоча й був міністром Італійського королівства, вчинив як дикун: йому принесли статую в подарунок, і він її взяв, бо вважав, що їй місце в нього вдома! Часом можна помилятися. Якщо тебе змалку не навчили, що таке суспільне майно, то як зрозуміти, у чому твій злочин?!»
Не знаю, чи останню фразу вона почула від тітоньки Ліни, чи сама до такого додумалася. Хай там як, але її слова мені не сподобалися, і я вирішила втрутитися. Виголосила цілу промову, сенс якої зводився до такого: тітонька Ліна розповідає тобі багато цікавого й захопливого; якщо вона чимось цікавиться, її не спинити. Але не думай, що люди коять погані вчинки через легковажність. А особливо, Іммо, коли йдеться про депутатів, міністрів, сенаторів, банкірів та каморристів. І не треба думати, що у світі все циклічно: сьогодні добре, завтра – погано, а післязавтра – знову добре. Треба працювати, не шкодуючи сил, постійно, дисципліновано, день за днем, не зважаючи на те, що відбувається навколо; і бути уважними, щоб не помилитися, бо за кожну помилку доведеться дорого заплатити.
У Імми зрадливо затремтіла нижня губа:
– Виходить, татка більше не оберуть до парламенту?
Я збентежено мовчала, не знаючи, що відповісти, і вона це зрозуміла. Ніби щоб змусити мене дати підбадьорливу відповідь, пробурмотіла:
– Тітонька Ліна каже, що обов’язково оберуть!
Я завагалася, але врешті наважилася:
– Ні, Іммо, гадаю, що ні. Але для того, щоб любити татка, зовсім не обов’язково, щоб він був впливовою особою.
43
Як виявилося згодом, я глибоко помилялася. Ніно зі своєю звичною хитрістю й спритністю вислизнув із пастки, у яку потрапив. Імма нетямилася на радощах. Попросила зустрічі з татком, але той останнім часом уникав публічності, і вийти з ним на контакт було складно. Коли нам це врешті вдалося, він повів нас до піцерії, однак я звернула увагу на те, що від його колишньої жвавості не залишилося й сліду. Було помітно, що він нервувався, відволікався, приказував Іммі, щоб вона ніколи не довіряла політичним партіям, називав себе жертвою лівих, у яких від справжніх лівих більше нічого не залишилося, а поводилися вони гірше за фашистів. «Ось побачиш, – запевняв він дочку, – татко все владнає».
Згодом у пресі з’явилися його дуже агресивні статті, в яких він з новим запалом відстоював колишнє переконання: судова влада має підпорядковуватися виконавчій. «Неприйнятно, – писав він обурено, – що судді сьогодні борються з тими, хто намагається вдарити державу просто в серце, а вже наступного дня переконують народ, що те серце – хворе і його слід викинути». Він боровся, щоб його не викинули. Примкнув до старих партій, які втратили свою популярність, поступово переходячи до правих політичних поглядів, а в 1994 році знову повернувся до парламенту.
Імму неймовірно тішило, що її батько знову став шановним депутатом Сарраторе і що саме в Неаполі він отримав найбільшу кількість голосів. Як тільки вона почула цю новину, негайно мені заявила: «Ти хоч і пишеш книжки, але не здатна передбачити майбутнє, як це вміє тітонька Ліна».